Джойс Кері - Улюбленець слави

— Якщо ти задоволена — нема проблем. Я дбаю лише про тебе.

Яка ж я була здивована,— та де там, навіть обурена! — коли за кілька днів по тому він раптом посварився з тітонькою!

Слід сказати, що тітонька Леттер помалу-малу перебрала на себе величезну кількість справ і навіть, крім виконання своїх секретарських обов'язків, організувала ще й жіноче відділення Ліги Свободи. І якось уранці, коли, повернувшись з книгарні (і вже подумки тішачись новою книжкою), я навшпиньки йшла повз їдальню (де тітонька надписувала відозви, адресовані дружинам деяких радикалів), звідти несподівано мене покликали. Я ввійшла; тітонька сиділа за столом, а навпроти неї схилилась над паперами котрась її добровільна помічниця; обидві вони працювали у поті чола. У кімнаті панувала та надзвичайно ділова атмосфера, яку вміла створити лише тітонька Леттер. Навіть не підвівши на мене погляду, вона спитала:

— То де ж оцей ваш Бутем?

— Не знаю. Мабуть, у Честера, в кабінеті.

— Чом же він не несе мені довідника з тарбітонськими адресами? Я наказала йому ще вранці! Будь милою дівчинкою, подзвони йому нагору.

— Я не певна, що Бутем буде від цього в захваті.

— Хай робить, що йому загадано! Подзвони, подзвони, моя люба, я не маю часу на теревені.

Звісно, я подзвонила. Але у Бутема й на гадці не було прийти. Навіть більше — він зробив спробу непомітно втекти з дому. Проте,— річ для нього цілком природна (у бідолахи все завжди виходило не як у людей),—перечепився в коридорі за парасолю тітоньчиної помічниці, і тітонька Леттер прожогом вискочила з кімнати, щоб відрізати йому шлях до відступу.

— Містере Бутем, я довго чекатиму того довідника, якого містер Німмо наказав вам принести мені?

Пополотнівши й по-гусячому витягнувши шию, Бутем пробурмотів, що вперше чує про якийсь там довідник.

— Уперше чуєте? Містер Німмо розпорядивсь про це у моїй присутності, ви не могли не чути! Що це все означає, містере Бутем?

На ту мить до кімнати зайшов Честер, і тітонька Леттер звернулася тепер уже до нього:

— Честере, не знаю, в чому тут справа, але містер Бутем відмовляється принести мені довідника з тарбітонськими адресами, а без нього я не можу розіслати відозви до жінок-радикалок.

Бутем, заникуючись, почав виправдовуватися тим, що не одержав ніяких інструкцій щодо тарбітонського довідника.

— Інструкцій? — ядуче перепитала тітонька Леттер.— У нас тут що, контора? Вам було сказано, і цього досить!

— Даруйте,— на разі втрутився у розмову Честер (він стояв, склавши руки на грудях, голова набік, погляд спрямований кудись угору,— я називала це позою метрдотеля),— мені не зовсім ясно, про що саме тут ідеться?

І коли тітонька та Бутем почали в один голос пояснювати йому все з самого початку, Честер з найяснішим виразом обличчя спитав:

— Хіба я щось говорив про якийсь довідник?

— Аякже, у моїй присутності! — відрубала тітонька.

— Тоді, вочевидь, так воно і було,— погодився Честер.— Але, якщо вже говорити відверто, я нічого подібного не пригадую. Останнім часом у нас так багато справ... особливо у Бутема, він справді багато працює.

І тітонька, котра не згірш од Честера вміла читати підтексти, вигукнула:

— Ну звісно! Яка ж я була дурна! Не турбуйтесь, я негайно ж їду звідси!

І перш ніж Честер зрозумів, куди вона хилить, закульгала (тієї зими їй почав допікати ревматизм) угору сходами.

Він прожогом кинувся за тітонькою, запевняючи, що дуже її поважає і таке інше; але вона відрізала, мовляв, їй уже не вперше дають зрозуміти, яка вона тут чужа, і що з її боку й раніше було безглуздям ігнорувати ці натяки, а тепер вона просить Честера зачинити двері з того боку й не заважати їй спаковуватись. І він вийшов з її кімнати, як на мене, доволі бадьорою ходою; так принаймні мені здалося, коли ми зустрілися з ним на сходах.

52

Все це мене здивувало, і неабияк. Спершу я навіть стала на Честерів бік, вирішивши, що тітонька Леттер просто надто вразлива. Проте, піднявшись до неї, щоб допомогти їй скласти речі, я застала її в жахливому стані. Обличчя в неї розпухло, ніби вона плакала, а пальці тремтіли так, що все у неї падало з рук.

Вона відразу ж заявила, що не потребує нічиєї допомоги, а тому чи не дала б я їй спокій? Проте я не могла піти від неї. Побачити свою матір у сльозах — мабуть, це для кожної дитини (а біля тітоньки Леттер я й досі відчувала себе дитиною) — велике потрясіння, і тепер мене утримувало біля неї не лише співчуття, а й розгубленість.