Джойс Кері - Улюбленець слави

— Ми були наче два коти в одному мішку.

— Я думаю, ти ніколи не любила мене так, як я тебе.

Але я, не соромлячись, говорила, вдивляючись у ту маленьку дівчинку з далекого світу, що він, Джім, був тоді для мене як бог.

— О ні, то була справжня пристрасть,— лише тому я й поводилась так нестримано,— ми були надто юні для такої великої жаги.

27

Не стверджуватиму, ніби жоден з нас трьох не розумів, як виникла «ситуація». Навпаки, всі ми чудово усвідомлювали, що до чого. Та це анітрохи не бентежило нас, навіть навпаки — заспокоювало. Нам здавалося, що ми відкрили для себе нову форму буття і, спираючись на самі лише християнські чесноти (незлопам'ятність, взаємна приязнь, відсутність будь-якої підозріливості), можемо бути не просто щасливими, а, так би мовити, сягнути вищого блаженства.

І справді, всі ми перебували у стані якоїсь неймовірної ейфорії, принаймні — ми втрьох (бо тітоньку Леттер було вже важко бодай чимось здивувати). Джіма й справді змінила любов до мене (власне, не так до мене, як до молодої матері його дитини,— хоч сама дитина його майже не цікавила), а я була наче хмільна від тих прогулянок, упокою та втіхи, викликаної змінами, що сталися в Джімі; що ж до Честера, то він ніколи ще не виявляв до мене стільки уважливості й такту.

Честерові напади на лендлордів поліпшували йому настрій (йому взагалі йшло на користь, коли він з ким-небудь воював або коли його переслідували), і що лютіше він лаяв своїх ворогів, то ніжніше ставився не лише до мене й до тітоньки, але й до Джіма. Навіть брати не могли б краще ставитись один до одного; точніше б сказати, вони з Джімом і були наче два зовсім не схожі між собою брати, котрі ніжно дружать,— саме тому, що такі несхожі. До того ж, очевидно, ці нові взаємини впливали на них благодійно. Я не хочу сказати, що Честер був дуже радий тому, що Джімова жага спалахнула з новою силою, або Джімові було дуже приємно бачити мене дружиною Честера, але це (окрім шляхетної братньої приязні) до певної міри наелектризовувало атмосферу, створюючи навколо нас чимале напруження.

Коли Джім знову й знову затято,— при Честерові!— повторював (це була його спроба пояснити собі, чому наші взаємини так змінились; хоч, безумовно, причина була в ньому самому, а не в мені), що йому приємно бачити ту зміну, яка сталася зі мною: я, мовляв, навдивовижу погарнішала в заміжжі, і шлюб узагалі пішов мені на користь,— то після таких його слів атмосфера ще більше напружувалась, і я відчувала, що червонію (проте не могла нічого йому заперечити, бо не мала певності, чи правильно його зрозуміла) . Та надходив час прощатися, і Честер,— так бувало щоразу,— доволі демонстративно виходив з кімнати першим, щоб ми з Джімом могли попрощатися віч-на-віч.

Це теж входило до сюжету вистави: Честер любив робити шляхетні жести й мав од цього задоволення (і це справді було з його боку шляхетно). А того вечора, коли Джім востаннє, обідав у нас перед від'їздом, Честер перевершив самого себе, — не тільки залишив нас якомога раніш наодинці, але й натякнув, що не обмежуватиме в часі.

— Шкода, що доводиться йти від вас,— сказав він,— але мені треба встигнути підготувати листи, доки не забрали пошту.

За кілька днів до того ми почули новину: майор Дарті, Слептонів управитель, пішов від нього й став компаньйоном Бінга,— і цілий вечір говорили про те, чого зможе домогтися тепер у Слептона Джім, залишивши армію. Яка блискуча перспектива відкривалась перед людиною дії! Проте Джім ставав дедалі сумніший і нічого не відповів Честерові навіть тоді, коли той, потиснувши йому руку, висловив надію, що Джім незабаром назовсім поселиться у рідній старій домівці (Честер завжди називав фамільний маєток рідною старою домівкою), і ми зможемо знову приймати його в себе. Сказані проникливим голосом, ці слова прозвучали вельми ефектно й справді зворушили нас.

Після того як ми з Джімом лишились у саду сам на сам, я спитала, чи скоро він зможе піти у відставку, але він відповів, що не певен, чи піде взагалі; і коли я зауважила, що говорити такі речі після всього вже зробленого тітонькою Леттер не тільки безглуздо, але й не дуже етично, він зітхнув:

— Ох, Ніно, Ніно, але що ж з нами всіма буде, коли я поселюся тут поруч? Це добром не скінчиться.

Ці слова вразили мене своєю несподіваністю, але я відразу ж зрозуміла, що він має рацію. І тоді Джім узяв мене за руки (ми стояли в глибині саду, серед кущів, над нами тьмяно блищав місяць-молодик) і сказав: