Джойс Кері - Улюбленець слави

— Ось уже тиждень як я не можу набратися сміливості, Ніно, але знаю,— так треба. Згадай-но, як повівся Честер. Я був би після цього звичайнісіньким негідником. У нас єдина рада: сказати одне одному «прощавай».

Звичайно, я спитала — чому? Не обов'язково, мовляв. Чому Джім не може жити у Слептоні? Та він усе міцніше стискав мені пальці й заперечливо хитав головою. І нарешті знову повторив зненацька захриплим голосом:

— Прощавай, Ніно!

28

Він так страждав (і це не було у Джіма акторством, він страждав по-справжньому, не маючи від цього насолоди). що в мене затремтіли коліна, і я ледве стрималась, щоб не заплакати. Я опустила голову, але тут він почав мене цілувати, примовляючи: «Не плач, Ніно!» і «Отже, я тобі любий?» І раптом цілком несподівано для мене я зрозуміла, що кохаю Джіма чи (мабуть, краще було б сказати інакше) по-новому закохана в нового Джіма. який увесь час виявляв до мене таку ніжність і лагідність і якому так сумно зі мною розлучатися,— закохана всім серцем, як сказав би Честер, усім єством. Мені було сумно від того, що сумно йому, мені були приємні його ніжність і його любов до мене. Очевидно, кохання зріло в мені поступово, зародившись того дня, коли я знову його побачила півтора місяця тому, але усвідомила це я тільки зараз. Моє відкриття стало для мене цілковитою несподіванкою — наче враз розчинилися навстіж двері до сусідньої кімнати, а там — порожнеча, і над головою лише безмежне небо. Або наче удар грому — недарма ж кажуть, що кохання впало на нас наче грім з ясного неба. Може, для тих, хто вже не раз пережив таке, не було в цьому всьому нічого дивного, але мене це просто приголомшило, я наче стала зовсім іншою людиною,— власне, так і було, адже я справді покохала. І відчуття того, що все це діється не зі мною, а з кимось іншим, лякало мене ще дужче. Я почала відштовхувати Джіма, голосно повторюючи: «Ні, ні, не треба, не треба!»— мабуть, бажаючи сказати, що я не хочу його любити.

Може, я навіть сподівалася, що Честер мене почує і перешкодить нам, та цього не сталося, а Джім тягнув мене за руку все далі й далі у сад, і цілував мене, повторюючи, що ми створені одне для одного, і він певен, що я теж добре це знаю. І що єдиний чесний вихід — у всьому признатися Честерові.

Я спитала, невже він зможе це зробити після того, як Честер так добре до нас поставився, так нам повірив; проте я заздалегідь знала його відповідь. І не помилилась, так він і сказав: саме тому, що Честер виявив до нас таку довіру, не сказати йому всієї правди було б нечесно. Так я й гадала.

Наша розмова, що видалась мені такою короткою, тривала, мабуть, кілька годин; ми блукали то десь у кущах, то в саду біля фруктових дерев, то за живоплотом на городі, і я весь час чіплялась своєю довгою шовковою спідницею за агрусові колючки, бо з нагоди прощального обіду вбралась у свою найкращу вечірню сукню. І нарешті я відповіла йому, що обманювати Честера й справді гріх; ми повинні, як сказав свого часу Джім, розійтися й ніколи більше не бачитись. Але Джім заперечив (і його заперечення знову видалось мені не тільки слушним, а й благородним), що саме це, на його думку, і буде обманом. Гріх удавати, ніби я люблю Честера, коли насправді це не так: а для мене імітувати неіснуюче кохання було б просто жахливо, та й неможливо, якщо я маю хоч якесь почуття власної гідності. Він переконаний, що я не змогла б кривити душею,— тепер, коли нарешті розібралася в своїх почуттях.

Коли я згадую той вечір,— а я пам'ятаю геть усе, навіть тепле вогке повітря (перед обідом була гроза),— найцікавішим мені видається те, що навіть переконуючи одне одного, ніби мені таки треба піти від Честера, ми й далі перебували у тій дивовижній наелектризованій атмосфері, яку він, Честер, довкола нас створив. Ми говорили про кохання, честь, правду, почуття,— вживаючи ці слова у їхньому Честеровому «благородному» розумінні. Коли Джім, як ми вже мало не вдесяте перетинали сад, сказав мені: «Так не може тривати вічно, ти сама знаєш; така ситуація неможлива, неможлива для нас трьох, не кажучи вже про Тома, ми мусимо мати свободу»,— слово «свобода» пройняло все моє єство. А це ж було Честерове слово; я хочу сказати, що в ньому звучали його віра й ентузіазм.

Свобода, як на Честера, вирішувала всі проблеми. Це означало: покладися на бога — і хай здійсниться воля його! І коли я у мерехтливому світлі місяця, що раз у раз виринав із-за хмар, дивилась на видовжене й бліде Джімове обличчя, слово «свобода» викликало в мене таке відчуття, ніби ми от-от здіймемося в повітря й полетимо.