Джойс Кері - Улюбленець слави

— Дивно,— почав був Джім, та зразу ж перевів розмову на свою майбутню роботу, розводячись про те, як можна вдосконалити працю на фермах.— Я міг би попросити в нього десять відсотків комісійних. Мушу розплатитися з боргами, а цього не зробиш на мої жалюгідні п'ятсот фунтів у рік.

Джім (і це ще один доказ того, як він змінився за ці роки) дуже картав себе, що змарнував так багато тітоньчиних грошей (вона не тільки повністю спорядила його, коли він ішов до війська, але й три, коли не чотири рази сплачувала його борги, їх загалом набралося добрих дві тисячі фунтів!) і зауважив, що неодмінно все їй поверне.

— Власне, якби не ця клята шкапина, що прийшла останньою (ішлося про стару кобилу на перегонах, яку Джім придбав рік тому, бажаючи трохи розжитися), я розплатився б з нею ще минулої зими. Та це тільки зайва причина того, чому кузен Порті (Слептон) має дати мені добру пайку.

Й одразу ж, як ми лишилися самі,— а це сталося швидко, бо Честер; який мав звичку хвилюватися через дурниці, побіг дивитись, як подають обід— Джім сказав мені:

— Отже, ти не заперечуватимеш, коли я житиму поблизу вашого «гніздечка»?

— Ти сам знаєш, мені це буде радість (хоч мені, щиро кажучи, було трохи моторошно). А тобі не шкода лишати армію?

— Це найкраще, що я міг для себе зробити. Та й досить уже доїти тітоньку Леттер. Вона цілком на мілині.

— Ти ж не винен, Джіме, що у твоєї коняки виявивсь такий гандж.

— Так, але я мав би пам'ятати про своє безталання.

— Це правда, тобі майже ніколи не щастило.

— Ото ж бо й воно, а я, дурень, ніколи цього не враховував.

24

Перше ніж я встигла здивуватися, почувши, що гордий Джім визнав себе дурнем, прибіг Честер з повідомленням: обід на столі. Він і досі не міг звикнути до того, що про обід доповідає служниця. Цебто, йому здавалося просто безглуздим, коли вона це робить після того, як він особисто за всім простежив, і навіть зазирнув у кухню, з'їв на пробу ложку супу й переконався, що страва не захолола.

За обідом Джім майже не говорив зі мною, вони з Честером балакали про війну, і той проявив увесь свій артистизм і привабливість, проте віскі все одно Джімові не налив. І коли той, забувшись, відповів покоївці (яка запитала Джіма, що йому налити, імбирного пива чи лимонаду), що він краще випив би віскі з содовою, Честер рішуче заявив: у цьому домі алкоголю не вживають. Він перепрошує, але це правило ні для кого не може бути порушене.

Джім відразу ж вибачився,— за ним цього раніше не водилося,— бажаючи залагодити свою нетактновність і нічим не образити Честерової побожності. Потім, коли ми перейшли до вітальні, він попросив мене заспівати,— цього він теж досі ніколи не робив,— то була його своєрідна «педагогіка» щодо мене: Джім не хотів потурати моєму гонорові, а то я, мовляв, «гнутиму кирпу». І коли я, скінчивши, озирнулась до нього подивитись, чи сподобалась йому моя пісня, то побачила, що він плаче; його сльози мене здивували й навіть збентежили. Але й після цього я не наважилась сказати собі: «Джім у мене закоханий». Я сказала інше: «Бідолаха Джім став сентиментальний, бо довго не бачив жінок; і це так природно, що він розчулився, дивлячись на мене; його завше хвилювали заміжні жінки, а надто молоді матері. Він був з тих надміру вередливих чоловіків, які панічно бояться одруження; він полюбляв твердий матрац, холодний душ, власну спальню та власні валізи. З нього вийшов би ідеальний чернець, якби не його шалена пристрасть до коней і не любов до родинного затишку,— тобто, до самої ідеї такого затишку».

Гадаю, що тоді я таки не помилилась. Джім закохавсь у мене як у молоду матір; у нього навіть голос мінявся, коли він звертавсь до мене, і Честер одразу ж це помітив. Він теж відчув велику зміну в Джімові, і коли ми підвелися, щоб сказати одне одному: «На добраніч!»,— знову дуже міцно потис йому руку й запевнив, що всі ми з'єднані глибокими узами братерства та взаємної симпатії. Одне слово, він виголосив одну з тих промов, які завше так дратували Джіма, а мене примушували червоніти,— може, тому, що ті його промови виводили мене з рівноваги.

Як я вже писала, Джіма було дуже легко розчулити. Ви скажете, він був сентиментальний,— то й що ж, це правда, але тоді це було характерно для більшості молодих людей. Вони були ладні проливати ріки сліз, дивлячись п'єсу на зразок «Іст Лінн» [6] Іст Лінн - мелодрама за однойменним романом Елен Генрі Вуд (1814— 1887). , де на сцені вмирав маленький хлопчик. Звичайно, це дуже сумно, коли вмирають маленькі діти, так є, було й буде, і я розумію, чом сучасна молодь на таких виставах сміється: вони тепер соромляться своїх почуттів, бояться втратити власну гідність. Гадаю, таким людям, як Джім, можна пробачити їхні сльози: не будемо ж ми, зрештою, сміятися з француза лише через те, що він розмовляє французькою мовою. Розчулитись, дивлячись на молоду матір,— я не бачила в цьому для Джіма нічого неприродного. За тих часів (тисяча дев'ятсот другий рік) то була загальна норма, яка не суперечила мужності. І коли Джім сумовито побажав нам доброї ночі й зник у темряві, ми обоє, Честер і я, теж мало не просльозилися.