Джойс Кері - Улюбленець слави

Втім, на Честера й тут люто напали. І хто? — жменька мільйонерів та економістів! — за те, що він сказав: злидні — нещастя, яке можна відвернути; його назвали безвідповідальним демагогом, що будить в людях марні надії,— у людях, яким і без того живеться нестерпно.

Честерові нерідко закидали, ніби він може змусити навіть самого себе повірити у все те, що відповідає його власним бажанням, заговорити самого себе.

Але це вже одна з тих «правд», яких я категорично не сприймаю, бо вони слушні лише потроху, а в цілому камуфлюють істину; насправді ж Честерова фантазія підкидала йому щомиті по кількасот належних «істин», і йому неважко було спинитись на тій, яка «відповідає» його інтересам. Зрозуміло, що зараз (навчений гірким життєвим досвідом), він буде дуже обережний у виборі того, на що, як то кажуть, робити ставку.

І якщо деколи складається враження, що Честер занадто впертий у своїх принципах, причиною цього, на мою думку, було саме буяння Честерової уяви та фантазії. Він жив у такому карколомному шаленстві блискучих ідей, що це навіть самого його нерідко лякало (немов дитину на веселому карнавалі, яка потрапила поміж масок і монстрів), і він одчайдушно хапався за першу-ліпшу соломинку (цебто принцип), хоч би якою вона була.

А боротьба з бідністю завжди була його політичним кредо (так само як і «свобода», «мир» або «загальна рівність»). Одверто кажучи, коли він («накручуючи» себе перед черговою виборчою кампанією) показав мені у Тарбітоні кілька ветхих халуп і розповів про бідах, що там мешкали, я теж украй обурилась, бо й не можна було не обуритись. Отже, кажучи про дітогубців, Честер саме так і думав (хоч це й звучало жахливо стосовно до старенького майора Фрієра чи мого кузена Слептона, людей лагідної вдачі і по-своєму талановитих).

Цей його виступ мав неабиякий успіх (він викликав загальне обурення і був надрукований у «Морнінг пост»), і я давно вже не бачила Честера таким натхненним, як того дня, коли приїхав Джім.

23

Джім відмовився від мого запрошення, пославшись на давнішу обіцянку спинитись у тітоньки Леттер; однак, звичайно, моя пропозиція розтопила нашу відчуженість, і він прислав нам дуже теплу відповідь, де писав, що з величезною радістю пообідає з нами у день приїзду.

І Честер вітав його так палко (довго тиснув і не відпускав його руку), що я навіть злякалася, коли б часом Джім не кинув якої шпильки. Заспокоїлась я, тільки побачивши, що Джім (на хвильку розгубившись) відповідає Честерові з не меншим ентузіазмом. Обидва вони цілком скидалися на двох братів з якоїсь старої мелодрами, що зустрілися по довгій розлуці. Та коли я була схильна вбачати у цій зворушливій зустрічі щось комічне, то лише з тієї причини, з якої і раніше ставилася скептично до драматичних молитов Честера: боялась розчулитись і не хотіла, щоб мене навертали на «шлях істини». Але я так і не змогла залишатися спокійною,— мене вразило і навіть збентежило те, як помітно Джім змінився.

Чому мене так уразили зміни, що сталися з Джімом за ці три роки, які він провів на фронті, постійно ризикуючи своїм життям, і які змусили його відмовитись від військової кар'єри? Пояснити це можу тільки тим, що доки ми молоді, нам і на думку не спадає, ніби хтось може змінитись (ми часто говоримо — «він — чи там вона — увійшли в новий період життя»,— так, ніби вони вийдуть з нього, як виходить поїзд з тунелю,— точнісінько такими ж, якими вони були раніше); тож я все дивилась і дивилась на Джіма, наче бачила його вперше в житті.

Його й справді було дуже важко впізнати. Він поголив вуса, і рот у нього став зовсім інший,— не войовничий, не задерикуватий, як раніше, а радше здивований. Джім так схуд і пожовк, що навіть ніс у нього набрав іншої форми, став тонкий і звабний, а очі ніби трохи побільшали й здавалися блакитнішими, ніж були. Виглядав він тепер куди старшим, та головне крилося не в цьому: він справляв враження зневіреної людини. На обличчі в Джіма часто виникав той вираз, який буває у людей подібної вдачі, коли вони гадають, що на них ніхто не дивиться,— вираз тривожної заклопотаності, наче з ними щойно сталося щось дуже важливе, і тепер їм треба збагнути, що саме.

План відносно Слептона йому, здається, сподобався.

— Авжеж, це не Бакфілд, і я ніколи не захоплювався полюванням на оленів, та над цим варто поміркувати,— звісно, якщо старий дасть мені пристойну платню.

— Це було б чудово — ти житимеш зовсім близько від нас.

— Ніна за вами скучила,— сказав Честер.