Джойс Кері - Улюбленець слави

Його власний виборчий комітет просив Честера не вимагати перед виборами «хакі» суду над кайзером та запровадження військової повинності: це, мовляв, відверне виборців, і Честер не одержить місця у парламенті. Але Честер нікого з них не послухав. Він виступав з палкими промовами в обороні обох параграфів (щоб укласти «справді залізний міжнародний закон») і сміявся над тими, хто був проти нього, називаючи їх недоумкуватими мрійниками і фанатиками чи просто дурними старими бабами. Він одержав тоді перевагу в три тисячі голосів, значно більше, ніж будь-коли, і «експерти» з комітету мали й справді дурний вигляд.

Тепер він або зовсім не відповідав на провокаційні запитання, або гидливо їх відмітав, як вони й заслуговували. (Так, на питання: «Чом би нам не приєднатися до Росії?» — відрізав: «Блискуча ідея! Приєднуйтесь і якнайшвидше! А ми тут і без вас обійдемося!»).

Ви, може, скажете (так завжди кажуть про видатних людей, котрих просто таки переслідують невдачі), що Честер був уже не той: підтоптався, раніше йому було не позичати винахідливості й приваби; але чи могло бути інакше? Йому минуло шістдесят чотири, останні вісім років Честер ніс на своїх плечах майже надсильний тягар турбот і справ. У нього не залишалося часу на самого себе, на свою душу й тіло, йому ніколи було як слід подумати, почитати, спитати себе, як бувало: «Чом псується у мене характер?»

Він потрапив у становище людини, яка, щоб урятувати свою країну, вистояла битву не на життя, а на смерть, і раптом бачить, що її переслідує юрба негідників і покидьків суспільства, які ненавидять її через якісь дрібниці — наприклад, через те, що раптом підвищились ціни на тютюн. У ці важкі дні Честер не раз повторював мені, що, звісно, тільки недалекий державець може розраховувати на вдячність співвітчизників, однак він менш за все чекав, щоб його ображали в подяку за все, що він зробив для перемоги.

І ось, як я вже сказала,— хтось поцілив його гнилим помаранчем на базарній площі в Тарбітоні, і не встигла поліція отямитись, як на нас полетіло хтозна-що: яйця, помідори, шкоринки від бананів, качани й навіть дещо дошкульніше. Я смикнула Честера за полу пальта, намагаючись посадити його, Том гукнув водієві: «Поїхали!», але Честер ніяк не хотів сісти чи взагалі якось захищатися. Він просто кипів від люті й зневаги. Він стояв на повен зріст і кричав, що жменьці боягузів та негідників не вдасться заткнути йому рота, що він надто високої думки про справжніх тарбітонців, щоб не сказати їм тієї правди, на яку вони заслуговують.

Том шаленів ще дужче за Честера. Він увесь час поривався з місця й кидав у натовп образливі лайки типу «наволоч» та «свинота». Я й не уявляла, що він може дійти до такого шалу і збудження. Подумати лишень — ці людці насмілились образити велику людину — його батька!

На щастя, у загальній бучі ніхто не міг уторопати, що саме кричить Том,— натовп скаженів, люди свистіли, вищали й билися між собою. Коли машина нарешті рушила з місця (поліцейським вдалося розчистити вузенький проїзд), котрийсь парубійко (з вигляду фермер, що приїхав до міста в справах; серед фермерів, що жили на долині, траплялися страшенні фанатики!) вчепився за кермо. Том не витримав, вискочив з машини і накинувся на того парубійка; змушений захищатися, той відпустив кермо, водій натиснув на газ, і машина рвонулася вперед. Втративши рівновагу, Честер упав просто на мене, а Том залишився серед натовпу.

Хоч я дуже тривожилась за Тома, мені відразу полегшало, коли ми довезли Честера до готелю, де нам довелося зняти з себе все до нитки й відмиватися у ванні.

Честер майже не постраждав, лише на щоці темнів чималий синець,— але він так лютував, що я побоювалася за його здоров'я. Він бігав по кімнаті й кричав, як це все неймовірно: «Після двадцяти років! Після всього, що я для них зробив!» Його надзвичайно вразила міра людської ницості:

— Ці запитання! А свист на фабриці! І це люди, які мають бути нам вдячними за страховку по безробіттю! Неймовірно! Але провокація на базарі — це й зовсім вже ризиковане! Звідки вони понабирали цих хуліганів? Ти завважила, як реагувало на них місцеве населення? Ні, тарбітонці тут не винні. Хочу сподіватися, що ця недотепна блискуча вигадка консерваторів подвоїть число моїх виборців.

Ця думка дуже мене втішила,— мене, а потім і Тома, якого поліція невдовзі привезла до готелю цілого й майже неушкодженого, за винятком підбитого ока. Тепер уся сцена на площі здавалася йому всього-на-всього кумедною, і він улаштував нам чудову виставу, розігравши бійку з фермером, який забрав собі в голову, що Честер — антихрист.