Джойс Кері - Улюбленець слави

— Невже ти хочеш сказати, що ходиш містом у цій гидкій шапчині?

— Іншої не маю, а ця принаймні зручна.

— Ну звісно! Ти відповідаєш слово в слово так, як оті блазні, що вважають найвищим для себе шиком поганити королівську форму, перелицьовуючи її на блазенський лад. Не сподівався, що ти на це клюнеш.

— Даруйте, дядю... (Том уже дещо почервонів, але ще намагався відбутися жартом). Мене тільки недавно записали у джентльмени.

Джімова вихованість мала свій зворотний бік: він стримувався, доки міг. Та коли йому уривався терпець, вибухав так шалено, що це, як правило, не пасувало до обставин.

— Ти джентльмен? — заволав він.— А я й не помітив! Ти такий невихований, що навіть забуваєш підвестися, коли до кімнати входить дама.

— Яка дама, дядю?

Я перелякалася мало не всмерть,— мені здалося, що Джім зараз загилить Томові у вухо. Джім увесь позеленів, потім пожовк, як це завше бувало з ним під час нападу люті, і подався всім тілом до Тома. Я метнулась до них:

— Том тільки й хотів сказати, що матері належать до особливої категорії жінок.

— Воно й видно.— Тепер Джім звернув увесь свій гнів у мій бік.— Якщо ти сама дозволяєш йому знущатися з себе, то він і поводиться, як зухвалець. Але щодо мене, то я не бачу причин попускати йому це.

— Вибач, Джіме, але мені зовсім не треба захищатися від власних дітей.

— Чиїх дітей?

Під крижаною ввічливістю уже палав вогонь шаленства, а в такому стані, я знала, Джім на все здатен. На мить серце мені захололо — ану як він зараз скаже, що теж має права на Тома! Я розгубилась. Залягла пауза, яка здалась мені вічністю. Нарешті я витиснула з себе, здається, тремтячим голосом:

— Ти, напевне, гадаєш, що Честер на твоєму боці, але помиляєшся.

Джім розкрив рота, але звідти вирвалося лише якесь сичання, і вийшов з кімнати.

Перелякана й роздратована, я накинулася на Тома. І сказала йому, що соромно знущатися з дядька, навіть якщо його погляди трохи відстали від моди. Джім палко любить його і, звісно, стривожений з такої його поведінки.

Але Том, і досі червоний від хвилювання (як і я, він був дуже вразливий і легко червонів), поставився до всього цього напрочуд благодушно:

— Бідний дядечко! Певне, знов одержав погані новини про своїх луга.

— І знаєш, Томе, ми всі справді пишаємося тобою. Дядько Боб хоче замовити твій портрет з орденськими стрічками для вітальні.

— Я почуватимусь як осел — портрет на повен зріст, у капітанській формі. Я ж не якийсь там віце-президент.

— Це робиться не для тебе, а для твоїх дітей.

Цього вже Том не витримав і розреготався:

— Он як! Ви вже встигли мене оженити й посадити сюди на віки вічні мов того цербера стерегти лабіринт.

— Даруй, Томе, то було твоє власне бажання: ти сказав, що хочеш повернутись у Бакфілд, коли вийдеш у відставку.

— Знаєш, я людина нестійка, мінлива, і мені вже розхотілося залишатися в армії.

— Ти ж сам обрав армію. І, зрештою, що тобі світить іще, коли не Бакфілд?

— Бідна матусенько! Навіщо так хвилюватися? Якось воно буде. А поки що я, мабуть, заслужив право хоч трошки відпочити й розважитися після такої війни,— звісно, якщо воно взагалі в мене буде, це кляте «після».

Він ніжно поцілував мене, і мені забракло сил з ним сперечатись. Крім того, у глибині душі я відчувала, що хлопчикові й справді треба хоч трохи розвіятись.

Того ж дня під час ленчу він сказав нам, що, «на превеликий жаль», пообіцяв друзям зустрітися з ними перед від'їздом до Франції (насправді, як розповіла нам телеграфістка з пошти, Том ще на світанку відбив «друзям» телеграму: «SOS! Гину!») і вже наступного ранку п'ятеро «друзів» (два молодших офіцери і троє дівчат приїхали до нього з Лондона у величезному червоному авто з білою лінією на капоті і з приплескуватим верхом,— таким низьким, що вони змушені були виповзати з машини мало не рачки.

105

Досі не можу забути, якою стала для Бакфілда ця машина з лондонськими дівоньками. Всі троє були яскраво «наквацяні» — губи й щоки; а в наших краях ніхто ще такого не бачив, аби жінка ходила з таким розмальованим обличчям, і розмальованим одверто напоказ. Таке могла дозволити собі хіба що повія, та й то найдешевша.

Звичайно, і в нас нова косметика поступово входила в моду, але повільно, і першими на неї зважились дівчата нового типу, з тих, що їздили до солдатів у табори, і, по суті, були тими ж повіями, тільки — поки що не професійними, повіями-аматорками. Проте хутко, за якихось два-три місяці (слід відзначити, що це були останні місяці війни, коли почало раптом здаватися, що ми переможемо) ця мода поширилася по всіх містах.