Джойс Кері - Улюбленець слави

За цей час між Честером і мною виникла «ситуація». Іншими словами, наші взаємини дуже ускладнилися. Як на мене, між чоловіком та жінкою завжди існує певна «ситуація» (втім, я так довго жила у сфері політики, що, можливо, на мені позначився її «декадентський вплив»; і тепер мені всюди ввижається «ситуація») і «взаємовідносини», що потребують «взаєморозуміння» та «розподілу сфер впливу». І ця «ситуація» міняється щонайменше тричі на день. Та коли люди давно одружені і досягли «взаєморозуміння», а сфери впливу чітко визначені, вони можуть почуватися між собою досить вільно, активно конфліктувати й навіть переживати значні кризи, не доводячи ситуації до «інциденту». По суті, вони цілком влаштовують одне одного, і «ситуація» між ними може загостритися лише тоді, якщо вони не демонструють «проявів доброї волі», і, звісно, не вступають в «альянс» десь на стороні. Кажучи, що між нами виникла «ситуація», я маю на увазі, що ми перестали одне одного влаштовувати. Відверто кажучи, наші взаємини були вже кілька місяців украй загострені, тому ми й поводилися одне з одним надзвичайно обережно й запопадливо. Я виявляла (прилюдно) лояльність і, коли мені випадало представляти Честера (на деяких менш відповідальних прийомах), неодмінно говорила про нього кілька слів,— який він, мовляв, «дуже людяний», тобто схожий на всіх чоловіків. Припустімо, на зборах Об'єднання матерів чи Червоного Хреста я неодмінно розповідала, як Честер, котрого так обсіли державні клопоти, забув змінити теплу білизну на літню,— а кожна господарка знає, що це порушує порядок у домі.

Колись, допомагаючи мені скласти мою першу промову, Честер сам запропонував внести ці «домашні штрихи»,— слухачі, мовляв, полюбляють отакі речі і завжди задоволені. Звичайно, ми обоє чудово розуміли, як це для нас важливо — постійно нагадувати людям про Честерову «людяність» (про необхідність цього свідчила наша щоденна пошта, не кажучи вже про публікації таких, як Раунд), адже йому весь час доводилося відмовляти у допомозі вдовам, чиї чоловіки загинули під час нещасних випадків, та крамарчукам, що їх розорив черговий указ.

Честер зі свого боку теж не пропускав нагоди розповісти про «самовідданість» своєї дружини і про те, яка вона «чуйна до чужого горя».

— Не знаю, що б я робив без неї в ці похмурі дні,— бідкався він.

Останнім часом Честер почав ставитись до мене значно прихильніше (зовні, на людях), і то була найперша ознака виникнення між нами тріщини (такою ознакою бувають заяви, якими починають на разі обмінюватися дві держави, що потай оголосили загальну мобілізацію,— заяви про те, що між ними ніколи ще не було таких гарних добросусідських взаємин, як зараз).

Втім, Честер і не робив спроб викликати мене на відвертість. Гадаю, він цього й не прагнув. Що ж стосується наших інтимних відносин, то від того пам'ятного вечора, коли я вступилася за Гулда, він почав ставитися до мене як до одного із своїх численних секретарів: я мала виконувати деякі специфічні обов'язки, конфіденційні та надзвичайні, але якоїсь принципової різниці між мною та Бутемом, або між мною та детективом, що мав доступ у міністерство з чорного ходу, в цьому плані не існувало. В найінтимніші хвилини він поводився так, ніби казав: «Я — міністр, на мені лежить колосальна відповідальність, і ти маєш вважати за щастя слугувати мені!» Часом мені здавалося, що він навмисне вдався до цієї пози (незвичної і неприродної), щоб покарати мене й напутити, а передусім — провчити. І все це відбувалося саме в той час, коли наші подружні взаємини (може, тому, що Честер уже постарів, а може, тому, що в нього від постійної напруги стало негаразд із нервами, а може, тому, що йому вже просто потрібні були додаткові стимули) робилися все складнішими й витонченішими.

Одного разу, невдовзі після нашої з Джімом сварки, я раптом (несподівано для себе самої) відмовилася вдовольнити його жагу (звісно, він не сказав мені про своє бажання словами — лише натякнув!).

— Може, так не треба, Честере? — спитала я.

Він здригнувся, ніби його вдарили, і я побачила, що його аж скрутило — не від подиву, а від завданої йому лютої кривди. І поспішила додати:

— Я дбаю тільки про одне — щоб тобі не зашкодило. Сьогодні увечері ти був такий виснажений.

— Не треба? — перепитав він.— А як треба?

І він підвівся з канапи, на якій ми сиділи.

Я запевнила його, що й не думала йому відмовляти, що робитиму все, чого він забажає.

— Адже я сама тебе всього й навчила,— додала я.