Джойс Кері - Улюбленець слави

Насправді, слова його означали: я занапащаю Честера, бо живу лише самій собі на втіху. Проте досі він жодного разу не висловлював своєї недовіри у такій компліментарній формі,— мені навіть стало ніяково: він говорив так поважно й так одверто намагався завербувати мене у свої прибічники.

І далі, ніжно потискаючи мені руку, він сказав:

— І ви, Ніно, і я,— ми обоє з вами знаємо: якщо людина занапастила свою безсмертну душу, її не замінять ніякі земні блага.

Мені не хотілося ображати бідолаху, і замість відповіді я тільки спитала (не заперечувати ж йому: Честер привчив мене, що це найкращий спосіб суперечки з «важким» дискутантом),— невже він і справді вважає, що Честер «занапастив душу»?

Містера Гулда аж пересмикнуло; здавалося, він зараз заволає, та він лише спитав:

— Невже ви не бачите, як він змінився за ці роки?

Тоді я у свою чергу спитала, чи не здається йому, що ми всі потроху змінюємося з плином часу,— особливо якщо переїздимо в інше місто і починаємо нову справу.

— Так,— погодився він і додав.— Це Лондон занапастив його, високе лондонське товариство.

Він помилявся, ми не належали до «вищого світу», то тільки так здавалося. Звичайно, нас приймали у вищому лондонському товаристві, у вишуканих домах (наприклад, леді Уорвік, що дотримувалася доволі радикальних поглядів, була з нами у дуже дружніх стосунках), та я не належала й не могла належати до цього кола, бо там у мене майже не було рідні, крім кузена Порті, котрий, на жаль, зовсім не виїздив у світ, бо для цього він був надто ледачий. Я, одверто кажучи, дякувала богові, що ми не буваємо у вищому світі,— приналежність до вибраних накладає на вас обов'язок бути людиною «компанійською», ви повинні ублажати там навіть вельми нудних людей, а їх задосить і в нашому політичному колі.

Звісно, Гулдові (який був переконаний: кожен, хто має титул лорда, тим самим вже належить до вищого світу) я не могла цього пояснити. Тому я тільки поцікавилась: чи він уважає, що нам не слід влаштовувати прийомів? Та він лише вирячив на мене свої божевільні очі й відповів, що коли маєш справу з дьогтем, не можна не закаляти рук своїх.

Мені стало щиро шкода бідахи, який не мав змоги,— і тут уже нічого не вдієш,— знатися на тому, чого він не міг осягнути розумом, а був він людиною геть неосвіченою і майже про все мав хибне уявлення. Тож я лише зауважила, що подібні звинувачення Честер сприймає дуже вразливо. На це Гулд розповів, що підстав для переживань незабаром побільшає, бо рада радикалів загрожує позбавити Честера своєї підтримки і хоче висунути на його місце іншого кандидата, «котрий буде представником істинних християн і підніме свій голос проти ворогів наших, які, жадаючи крові людської, хочуть ввергнути Європу у війну».

77

Ці його слова дуже мене стривожили і, не дочекавшись повернення Честера, я зателефонувала йому на роботу й попередила про Гулдову появу та про його погрозу. Честер відповів мені спокійним тоном, що чекав цього візиту і що Тед ніколи й уявлення не мав, що таке справжня політика.

Останнім часом мені було дуже тривожно за Честера. Енергійний та ще міцний з вигляду, він тепер швидко втомлювався, а у пригніченому стані впадав в апатію або вередував,— чисто як мала дитина, яка повернулася з гостини надто збудженою і тепер не може вгомонитися. Того вечора, покінчивши зі справами, Честер повернувся додому надто похмурий, відмовився від вечері, а коли я нагадала, що Гулд намірявся зайти до нас іще раз, голосно застогнав.

Яка ж я була здивована і як зраділа, коли кількома годинами пізніше Честер увійшов до моєї кімнати веселий і бадьорий (він ішов навшпиньки, а то свідчило, що він гарячково обмірковує якийсь важливий хід) і несподівано сказав:

— І все одно всупереч усьому Тед залишився моїм вірним другом.

— Сподіваюсь, він говорив з тобою пристойно, не так, як зі мною?

— Антивоєнні настрої — велика сила, особливо на периферії, і той, кому вдасться мобілізувати її, зможе вважати...

Він замовк, бо саме знімав сорочку.

— Хіба ти не вважав ці настрої украй небезпечними?

— Хіба існує щось небезпечніше за війну? Ну й, нарешті, ми називаємо себе християнами...

Він витримав ще одну паузу, а потім розважливо сказав, що люди чомусь починають забувати саму сутність християнства, його велику істину,— під істиною він, звичайно, розумів істину практичну, себто таку, яка приносить безпосередню користь. Хіба хто наважиться сказати, що християнські мученики жертвували своїм життям не для загального добра?