Джойс Кері - Улюбленець слави

І коли Честер витлумачив у своїй заяві факти таким чином, що люди повірили в його чесність, то він, поза будь-яким сумнівом, мав рацію, оскільки справді не мав за собою гріха. Бо жодних «кінців», які треба було «ховати у воду»,— так, як це розуміли Честерові вороги,— не існувало.

Перепрошую, що надто докладно спинилась на цій уже явно задавненій історії (втім, контрактова афера й справді увійшла в історію — лише тлумачать її геть неправильно!), але я вже давно переконалася, що люди не ймуть віри навіть правді. Та ось вам приклад: лише на тому тижні я розмовляла про це з однією досить кмітливою оксфордською дамою (вона приїхала до мене взяти якісь дані про діяльність тогочасного уряду). І помітила, як вона посміхнулася, коли я їй щось таке сказала. Вочевидь, вона вирішила, що я сама себе обманюю (втім, наслухавшись про мене всякої всячини,— я для неї була чимось на зразок Честерової Даліли,— вона, мабуть, вирішила, що я просто необ'єктивна) , а Честер — справжній «шахрай» (якщо вдатися до цього неприємного сучасного слова) і «вискочив на сухе» лише тому, що зумів «убрати в шори» своїх викривачів.

Я так розгнівалася тоді на неї, що мало не назвала її обмеженою паскудницею,— хоч у всьому іншому вона здалась мені щирою та порядною жінкою, а дурниці верзла виключно лише про «політиків» (і в цьому мадам не виняток, так чинять й інші, незалежно від міри їхнього інтелекту),— нібито всі «політики» неодмінно мають бути негідниками, якщо беруться «керувати» людьми. Хотіла б я бачити, що сталося б з людством, якби ніхто не ризикнув взяти на себе провід, і якби всі матері одного чудового дня вирішили говорити дітям своїм одну тільки правду, правду без будь-яких прикрас (наприклад, не приховувати від тупаків, що вони — тупаки), не дбаючи про їхні нерви, настрій, примхи й жалі.

Я пишу свою книжку зовсім не з метою зробити з Честера святого (та це й неможливо — після всього, що про нього понаписувано). Але я хочу показати: всупереч усьому негідному, що про нього виходило друком, Честер був таки «хорошою людиною» (і дай боже, аби так можна було сказати про більшість людей). Він був хороший, наскільки це можливо в його становищі, принаймні — кращий за багатьох інших, чиє становище було менш складним.

Я щиро переконана: політики (звичайно, доброчесні) заслуговують на значно більшу пошану, ніж святі. У політика і робота важча, і «рятувати лише власну душу» — для нього замало.

Та я, мабуть, відхилилася від теми (почасти через оту інтелектуалку, котра, можливо, одного чудового дня й справді засяде за свою історію; а ще більше через тих, хто ніколи не ніс ніякої політичної відповідальності, хіба що брав участь у виборах, та й то знічев'я, бо йому не запропонували на тоді партію в гольф чи квитка на концерт,— а тепер вони, бач, клянуть бідолашного Честера на всі заставки, наче духа тьми!), тобто відхилилася від розповіді про скандал, пов'язаний з контрактовою аферою, і від того, як усе це відбилося на Честеровій кар'єрі. Бо хоч він і довів усім істинну правду, хоч і зумів, як я зазначила вище, дати вичерпні пояснення (відмовившись від посади члена правління фірми, посади, яка давала йому понад тисячу фунтів на рік), чимало людей і далі вважали його шахраєм,— лише тому, що самі вони у цих справах нічогісінько не тямили.

І хоч прем'єр-міністра цілком вдовольнили Честерові пояснення, напади на нього не вщухали. Важко й переказати, скільки в них було ненависті й озлоблення. Честера таврували як запеклого злочинця. У багатьох листах, особливо анонімних, була сама лише брутальна лайка, складалося враження, що їх писали божевільні, і я починала вірити тітоньці, яка вважала, що добряча половина населення земної кулі зсунулася з глузду, і світ лише тому ще остаточно не загинув, що кожен божеволіє по-своєму. Одні скажені собаки гризуть інших.

Що ж до Честера, то він хоч і тримався на людях добре, насправді був страшенно пригнічений, і ми таки боялися за його здоров'я. Куди й поділися Честерові апетит і сон, ночами він ходив туди-сюди по кімнаті й переконував мене, що вкласти гроші у справу — то ніяка не спекуляція; адже він не продавав би акції, якби вони не подорожчали, а подешевшали! Найлютіше говорив він про екстремістів, про ліве крило його власної партії,— ось хто, на його думку, спав і мріяв про те, як збити його з ніг і викинути з політичної арени.

Йому вже запропонували відмовитись від посади члена Бетелівського комітету у Тарбітоні (той комітет збирав пожертви на світських проповідників); зауважу, що найлайливіші з одержаних нами листів були підписані нонконформістами.