Джойс Кері - Улюбленець слави

Задумавшись на якусь мить, він уже зовсім іншим тоном (і з тим виразом обличчя, з яким чоловіки звичайно обговорюють із своїми жінками домашні справи) скінчив:

— Він хоче, щоб я подав у відставку на знак протесту проти військово-морських кредитів.

І засміявся, побачивши, як це мене ошелешило.

— Та не дивись на мене з таким жахом! Гулд запевняє, що не мине й року, як я повернуся, але вже прем'єр-міністром.

— А якщо почнеться війна, і ми її програємо?

— Тоді, якщо вірити Тедові, я стану першим президентом Британської республіки.

Я розгубилася й не знала, що сказати. Коли Честер «увіходив у раж», він буквально пульсував ідеями, і мені в такі хвилини було нелегко йому підігрувати. Найнеймовірніші думки й почуття змінювалися в нього з такою блискавичною швидкістю, що здогадатися, на чому він спиниться, було майже неможливо.

І, перше ніж я спромоглася бодай що відповісти йому, Честер, кинувши на мене суворий погляд, мовив:

— Ти вважаєш, що я верзу казна-що, але Тед не такий вже й дурень. Якщо ми програємо війну, Британія справді може стати республікою. І коли прем'єр-міністр, хай то буде Ллойд Джордж або хтось інший,— а з ним і всі його військові міністри вийдуть з гри, мої шанси прийти до влади будуть чи не найбільшими. Хто ще може мати такі шанси?

Я поспішила запевнити Честера, що вибір, безумовно, повинен упасти лише на нього. Проте йому не так легко було догодити. Він уривчасто кинув:

— Гаразд! Облишмо пустопорожні теревені! (Це означало, що Гулд не такий, як я, він вірить у його, Честерове, майбутнє). Треба негайно взятися за Тарбітон. Рушаю туди відразу ж — аби тільки не спізнитись на нічний поїзд. Можеш зібрати мені валізу?

Ось за яких обставин я вперше дізналася, що Честер «узяв круто ліворуч» у 1913 році, уперше познайомившись з його «маккіавелівською» тактикою, через яку його трохи згодом почали називати «втіленням підступності й лицемірства».

Я щойно процитувала опублікований минулого тижня відгук на книжку «Мемуари міністра», де наводяться рядки з Честерового листа, у якому він пише, що «має намір поставити на пацифізм», бо хоча й досі «можна лише гадати», чи вдасться уникнути війни, чи ні, деякі впливові й добре згуртовані кола виборців, безумовно, настроєні проти будь-яких військових приготувань.

Рецензент називав ці визначення безсоромною відвертістю. На мою думку, він був несправедливий до Честера,— або просто не розумів поточної ситуації. Протягом двадцяти років я провела в оточенні політичних діячів (не почуваючи до них особливої шани), і до сьогодні переконана, що «лицемірства» та «маккіавелізму» серед них набагато менше, ніж серед представників так званого простого люду.

Зрештою, хіба політика не є щось аналогічне війні (адже й зараз у багатьох країнах багатьох переможених політичних діячів розстрілюють і навіть піддають нелюдським тортурам)?! І, звичайно, люди, яким доводиться воювати за своє місце в житті (принаймні за місце в політиці), дивляться на речі не зовсім так, як ті, хто лише працює та їсть.

Нікому й на думку не спаде звинувачувати солдатів, коли вони вдаються до будь-яких хитрощів, аби лишень врятувати своє життя або знищити свого ворога. І я не вбачаю нічого злочинного в тому, що люди, які збиралися в нашому домі, обговорювали (як на мене, то навіть частіше, ніж слід), як їм «обійти» консерваторів, пообіцявши їм «якусь дещицю, котра ні до чого нас не зобов'язує». До речі, це нерідко пропонували навіть «глибоко порядні» люди, ті, що, поза всяким сумнівом, ніколи не принижувалися до наперед обміркованої брехні.

Та й взагалі, мені здається, справжнього лицемірства тепер уже не стрінеш. Образи Тартюфа та Пексніфа завше здавалися мені трохи надуманими, принаймні нежиттєвими. Для чого людям лицемірити, коли вони без особливих труднощів можуть примусити себе повірити в те, у що їм вигідно вірити?

78

Якось, коли Джімові було сімнадцять, він підкликав мене й запропонував покататися на ялику майора Фрієра; сам майор кудись поїхав, але (сказав Джім) нам дозволено взяти його ялик.

Надворі був березень, холодно й навіть штормило, рибалки й ті пригнали свої човни у гавань. Вони ж і попередили Джіма, що вітер дужчає, пахне добрячим штормом, і тільки божевільний ризикне за такої негоди вийти у відкрите море.

Однак у цьому застереженні рибалок Джімові вчувся «виклик», а Джім, засліплений пихою та гордощами (або, вірніше, своєю ослячою, як вважала тітонька, впертістю), ладен був ліпше піти назустріч смерті, ніж відмовитись від свого задуму. До того ж саме сьогодні в нього кінчалися канікули, а вдруге такий шанс міг йому не трапитись.