Іван Багмут: Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим

— Йди! Хай тобі грець!

Хіба знала ця добра жінка, що це буде остання розмова між нами? Тоді я образився, але нині, пишучи ці рядки, я розумію її: вона просто піддалась настрою, не знаючи, що станеться через якусь годину.

Був чудовий ранок тієї осінньої пори, яку люди називають бабиним літом. Я знав, де зоопарк, до того ж сліди Сергієві ще не вивітрилися, і пішов на запах. Прикра розмова з Сергієвою матір'ю потроху забувалася, інші, приємні думки пойняли мене.

«Я йду на побачення до своїх родичів — царів! Я родич царя!»

Розумію, що такі настрої не гідні свідомого кота, але не можу втриматися... До чого ж засіли у наших душах пережитки минулого!

В святковому піднесенні, розпустивши хвіст трубою, я повільно чвалав майже порожньою вулицею, коли раптом побачив собаку. Шолудивий, брудний пес біг серединою вулиці, боязко оглядаючись на всі боки, щоб «друг-людина» не кинув в нього каменюкою.

«Жалюгідне створіння!» — подумав я і подався ближче до паркана, щоб сховатися в дворі, коли собака кинеться на мене.

«Друг людини»! А чому ж твій друг так ставиться до тебе? Чому люди свою дитину називають котиком, а не щеням? Чому слово «щеня» образливе для твого «друга»? Чому зараз біжиш, висолопивши язик, голодний і побитий, і боїшся попросити в свого «друга» допомоги? Чому не поважають тебе?

«Тому,— відповідав я,— що в тебе немає почуття власної гідності. Ти — підлабузник, запобігливо зазираєш в очі людини, не ображаєшся, а винувато махаєш хвостом, коли твій «друг» штовхає тебе ногою! Я радий, що ти такий жалюгідний, це тобі за твоє підле поводження з котами і кішками!»

Собака побіг геть, я провів його поглядом і, глибоко замислившись, побрів далі. Думки мої набрали чисто філософського напрямку. Я думав: що важливіше — сила фізична чи моральна? Проблема була складна, В ситуації «собака — кішка» я схилився до сили моральної, а в ситуації «кішка — миша» фізична сила мене більше вабила.

На якусь мить я одірвався від своїх думок, бо проходив повз кінотеатр і побачив біля входу кількох хлопчиків без червоних галстуків, але з червоними, мокрими носами. Я не люблю школярів без червоних галстуків, від них можна сподіватися чого завгодно, і тому стараюся бути від них геть далі.

От і зараз стоять вони біля входу в кінотеатр і з заздрістю дивляться на дорослих, що спокійно, з квитком у руці, заходять до приміщення. А в хлопців квитків нема! Чому? Тому що дорослі не дали їм грошей. А чому не дали грошей? Тому що ці хлопці погано вчаться, не слухаються старших.

Дорослі теж добрі. Заходять у приміщення і не нагримають на цих червононосих, що їм, мовляв, нічого тут вештатися, що треба йти готувати уроки або гратися з іншими дітьми. Просто дивуєшся, які бувають байдужі люди до найголовнішого в їхньому житті.

Я проминув театр і знову повернувся до проблеми моральної і фізичної сили, коли раптом відчув, як хтось грубо схопив мене за хребет.

Я взагалі не терплю цієї дурної манери — хапати живу істоту за хребет чи за в’язи, але коли я побачив, хто мене схопив, то мимоволі похолонув з жаху. Це був один з тих червононосих хлопчаків, яких я бачив біля кінотеатру. Він міцно тримав мене, а другий стояв поряд, готовий допомогти йому, коли б я спробував вирватись.

— У чім справа? — крикнув я сердито, але вони не звернула на мої слова ніякої уваги.

— Давай, швиденько! Може, ще встигнемо на цей сеанс! — промовив перший хлопчик, і вони понесли мене в центр міста.

— Я родич царя! Я буду скаржитись! — спробував я залякати хуліганів, але марно.

— А, не подобається? Кричиш? — зухвало засміявся один з бандитів.— Покричиш у ветеринарному інституті!

«Навіщо мене туди несуть? — не розумів я,— Може, думають, що я хворий? Але ж я зовсім здоровий!»

За півгодини ми прибули до ветінституту, і хлопці продали мене до анатомічної лабораторії. Мене вб'ють, і на моєму трупі студенти вивчатимуть анатомію тварин.

«Оце перспектива»,— подумав я і, оскільки виходу ніякого не було, намагався заспокоїти себе тим, що до всяких неприємностей треба ставитися по-філософському...

Мене кинули в клітку, де вже сиділо шестеро нещасних. Це були, за винятком однієї старої, зовсім облізлоі, але страшенно манірної кішки, прості, очевидно малописьменні, бродячі коти з грубими інстинктами і брудною шерстю. Вони не знали, яка гірка доля чекає їх, і безтурботно спали, поки їх не розбудило моє прибуття.

— Ах! — сказала стара кішка і, кокетуючи, підморгнула мені закислим оком. — Я потрапила в компанію таких невихованих тварин, що просто жах! Я бачу, ви інтелігентний кіт. Рада з вами познайомитися.