Іван Багмут: Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим

— Що ти наробив, підлий? — почув я сердитий голос.

Я розплющив очі, глянув навколо себе і зрозумів, що йдеться про котлети.

Мені довго виговорювали, але не били. Наостанок віддали мені недоїдені котлети, і я довго не міг второпати: якщо мій вчинок був негідний, то за що ж мене преміювали? А якщо преміювали, то навіщо ж тоді було лаяти?

Я повторював кілька разів свій дослід, і, хоч інколи мене за це навіть били, все ж загалом лишалися приємні спогади...

Псувалися наші стосунки і через мишей. Письменник вимагав, щоб я ловив цих дрібних гризунів, і, оскільки я категорично відмовлявся від цього, він обзивав мене ледацюгою, дармоїдом, паразитом та іншими образливими для кота словами. Але, по-перше, мишей у нашій квартирі не було. Ловити ж у сусідів я не хотів, бо гадаю, що сусідські миші — це особиста справа сусідів… Нічого зазіхати на чужих котів, хай звертаються до міськсанепіду, де є спеціальний штат і спеціальні отрути.

Головна причина, чому я відмовився ловити мишей, — це туляремія. Адже миші — носії цієї страшної хвороби, від якої коти вимирають, як мухи від гексахлорану, а люди довго і тяжко хворіють. Отже, з міркувань гігієни, а не через лінощі, не ловив мишей. Не такий я дурний!

Що ловити мишей я вмію і можу, що у виняткових випадках я навіть ловлю їх, про це міг би засвідчити сам Письменник, коли б у нього було досить об'єктивності. Всі в квартирі пам'ятають, як одного разу, мабуть, через балкон, до нас залізла миша. (Письменник розпустив плітки, що це було мишеня, але запевняю, що це була справжня доросла миша). Я кинувся до неї, але вона сховалась у килим, який був згорнутий, бо його збиралися витрушувати і чекали якогось родича, щоб він допоміг винести його надвір. Я просидів біля килима вісім годин, стежачи, щоб миша не втекла. І після цього мене називають ледарем! І хто називає? Письменник, який давно став би провідним, коли б просиджував, як я, хоч по вісім годин за своїм письмовим столом.

Нарешті, коли прийшли родичі письменникової дружини і стали виносити килим, миша вискочила, і я на очах у всіх, — блискавично, нехтуючи своїм здоров'ям, — кинувся на неї, задушив і відкинув геть.

Може, Письменник хотів, щоб я з’їв свою здобич? Еге ж!

Ще однією причиною наших незгод з хазяями були закони фізики. Якби я жив у родині, де господарі або їх діти-школярі мали справи з точними науками, ця причина, можливо, була б швидко усунута. Але так склалося, що на початку свого життя я весь час стикався з людьми гуманітарного напрямку і тому не знав того, що знає навіть п'ятикласник. Почалося все з того, що в мене раптом прокинулось нестерпне бажання злізти кудись високо-високо. Очевидно, це був наслідок мого сибірського походження. Мої предки сиділи на верхів’ях височезних кедрів, ялин і сосен, а я, не маючи цієї змоги, намагався видряпатися на буфет. Оскільки мені заважала недостатня площа кімнати, я спочатку стрибав на стіл, а звідти вже на буфет. Щоб відштовхнутися, я впирався задніми ногами в вазу з квітами, яка завжди стояла на столі. Таким чином я опинявся на буфеті, а ваза... на підлозі.

Це мене страшенно дивувало. Спочатку я думав, що це сталося випадково, але. повторивши дослід кілька разів, пересвідчився, що тут діє якийсь закон. На жаль, мої досліди скоро припинилися... Коли було розбито четверту вазу, дружина Письменника заявила чоловікові, що далі вона не буде терпіти мене у своїй квартирі.

— Але ж у нас це остання ваза. Тепер уже нічого розбивати... — пробував захистити мене Письменник.

Це було цілком логічно, і я сподівався, що господиня змінить гнів на милість, та досить було побачити вираз її обличчя, щоб зрозуміти, що мої надії марні.

Того ж дня я змушений був перейти у куточок живої природи середньої школи, куди погодилась мене взяти знайома Письменникові вчителька.

— Ну, Лапченко, прощай! — промовив мій хазяїн сумно. — Ти завідуватимеш куточком живої природи. Гляди ж, щоб на новому місці зарекомендував себе краще.

Школа зустріла мене з ентузіазмом. Учні кинулись до куточка живої природи, щоб познайомитися зі мною, і вчителька, яка привела мене сюди, змушена була встановити чергу.

Першими щасливцями, яких допустили де мене, були керівники піонерської організації — члени ради піонерської дружини, члени рад загонів, піонервожаті. Всіх вабили моя пухнастість, чорна масть і великі, золотого кольору очі, які раптом, коли я почув запах і побачив мишей та пацюків у клітках, стали зеленими.