Всеволод Нестайко - Дивовижні події в шостому «Б»

— Хлопці, не робіть цього! — каже зі скелі Прометей Гаврилович. — Не можна його чіпати. Він у Червону книгу занесений.

Розгубилися ми.

— Він же вас терзає! — кажемо.

— А хіба він винен? Дурний птах. Людського розуму не має. Придумали йому в міфі таку роль, він її й виконує.

— А що ж робити? Як же тоді вас звільняти? — дивуємося ми.

— Не хвилюйтесь. Головне, що ви прийшли. При вас він мене вже не зачепить. Бачите? Сидить, не дзьобає. Це він тільки на прикутих такий хоробрий. А як бачить, що з'явилися вільні люди, то вже й задумався. Чи не полетіти йому краще додому?

І справді, посидів ще трохи орел, покрутив головою, позираючи на нас, тоді крилами змахнув і полетів геть.

— О! А що я казав! — усміхнувся Прометей Гаврилович. — Тепер і про звільнення подумати можна. Дряпайтеся сюди. І оті каменюки, що в руках тримаєте, несіть.

Подряпалися ми до Прометея Гавриловича.

Узяв він у нас із рук каменюки і почав тими каменюками щосили по ланцюгах гатити. Іскри враз посипалися, ми аж очі замружили, щоб не засліпило.

А коли за мить глянули, бачимо — ланцюги вже розбиті, Прометей Гаврилович вільний, і в руках у нього горить смолоскип, від тих іскор запалений. І такі в нього очі щасливі — наче сонця, сяють.

Виструнчився він враз, ступив кілька кроків угору, простягнув руку з смолоскипом, точнісінько як це роблять спортсмени, запалюючи олімпійський вогонь, і на горі спалахнуло полум'я — вогнище.

Дивимося, а навколо вогнища стоять усі педабоги на чолі із Зевсом Парамоновичем.

І всі всміхаються привітно й радісно.

І руки гріють біля вогню.

Глянув я, і раптом знову, як тоді на дереві, якимсь таким знайомим здався мені отой кавказький краєвид...

Придивляюся — точно! Це ж наша «альпійська гірка», тільки велетенська, в натуральному масштабі. Знову! І враз бачу — гігантський, на півнеба, черевик... Із знайомим збитим носком. Мій!.. Наступив на скелю. Скеля зривається, з гуркотом летить униз. І ми летимо всі, провалюємось у моторошну темну прірву.

На якусь мить втратив я свідомість. А коли отямився, дивлюсь — лежу на дні глибоченної ями. Поряд дві якихось мавпи. Зирк на свої руки, ноги, а вони теж волохаті, мавпячі...

Такий мене жах охопив, аж серце зупинилося.

— Ми більше не будемо! Не бу-у-удемо-о! Не бу-у-у... — кричу щосили. Та слів не чути — лише дикі мавпячі звуки:— У-у!.. У-у!.. У-у!..

Ну, все!

Кінець!..

І тут у відповідь, як надія на порятунок, десь далеко-далеко пролунав шкільний дзвоник...

І маленький вогничок заблимав у темряві й почав наближатися...

Лесик був фантазер.