Всеволод Нестайко - Дивовижні події в шостому «Б»

— Уперше зустрічаю такого фізика, — щиро признався тато.

— А ви що — усіх фізиків вважаєте роботами? Без почуттів і серця? — усміхнувся Іваницький.

— Та ні, але... — Тато розвів руками. — Логіка науковців дещо відрізняється від логіки митців. По-моєму...

— Звичайно, — кивнув Іваницький. — Методи пізнання світу різні. У науковців аналітичний, розумовий, у митців емоційний, почуттєвий. Але і там, і там, і взагалі в усій людській діяльності в основі лежить совість. Взагалі найвизначальніша риса виду «гомо сапієнс» (людини розумної), по-моєму, зовсім не розум, а саме совість. Якщо розум ще можиа підозрювати в якихось інших істот, то совість притаманна тільки людині. Але риса це не вроджена. Цю рису треба виховувати в собі. Невтомно, невідступно. Все життя. Важко це. Але необхідно. Хто виховає, той людина. А як же легко ця риса втрачається, губиться. Не захистив слабішого, пройшов повз когось, хто потребує твоєї допомоги, закрив очі на якесь зло, сам сотворив зло ненароком і не схаменувся вчасно... І вже нема совісті. Втрачена. Вже ти по один бік з мерзотниками, з ошуканцями, з негідними імені людського... Може, ніхто ще цього й не помічає, всі, як і раніше, вважають тебе порядною людиною. Але сам-то ти знаєш. Від себе не втечеш, не сховаєшся. Пробачте мені ці сентенції... Стара викладацька звичка...

Дорослі ще багато про що говорили, і все воно було цікаве, та Лесик погано слухав і погано розумів. У голові в нього роїлися свої думки. Він думав про те, що казав академік про совість. Лесик завжди вважав себе порядним. Вій ніколи не кривдив інших, намагався бути чесним, добрим і справедливим. І він був певен, що всі теж вважають його порядним. Ніколи він у цьому не сумнівався. І раптом...

Він згадав, як посунула тоді трійця на Ясика Гриценка, коли він обізвав їх мавпами, і як кинувся на захист Ясика Слава Коваленко, а за ним Сашко Чуприна, а тоді інші... Не він, Лесик, кинувся перший, а Слава Коваленко і Сашко Чуприна. Він же тільки приєднався до хлопців, коли вони гуртом оточили, захищаючи, Ясика...

І горобчика-пташеня під стіною у прохідному дворі згадав Лесик.

І шматок фрески...

То виходить, що він непорядний, втратив совість? Що він по один бік з негідними імені людського?

Лесик так заглибився в свої переживання, що аж здригнувся, коли раптом Іваницький підвівся з-за столу:

— Вибачайте. Спасибі вам щире. Дуже радий був познайомитися з славною вашою родиною. До побачення... Всього доброго... Ну, а з вами завтра зустрінемося, — усміхнувся він Лесикові й Жорі уже в дверях.

Тато й дід пішли до ліфта разом з Іваницьким — поїхали проводжати його до готелю «Київ».

Примхлива, загадкова людська доля вибирає іноді в житті людини дні, в яких збігається стільки подій, стільки різних поворотів і несподіваних відкриттів, що їх вистачило б на місяць, а то й на рік.

Саме такий день був у Лесика сьогодні. І день ще не скінчився.

Ще треба було прийняти рішення, від якого залежало дуже багато — і завтрашній день, і післязавтрашній, і рік, і дитинство, а може, і все життя. Лесик подивився на Жору. Жора зітхнув і опустив очі.

РОЗДIЛ XV,

дуже короткий,

у якому дія відбувається вночі

Ніч з неділі на понеділок була тиха, зоряна, ясна. Місто спало, готуючись до початку нового трудового тижня. Спав і той дев'ятиповерховий будинок на Печерську, де ми щойно з вами були.

Тільки одне-єдиие вікно, мов безсонне око, світилося на сьомому поверсі. І рогатий місяць, зазираючи в те вікно, здивовано переморгувався з зірками.

Багато у своєму довгому житті надивився на землі старий дядько місяць. Але такого йому, здається, бачити ще не доводилося.

РОЗДІЛ XVI,

в якому знову ж таки дві несподіванки.

Шостий «Б» не вірить. «Оце фокус!»

У понеділок зранку учнів чекало відразу дві несподіванки.

По-перше, знаменита «альпійська гірка» перед входом у школу сяяла неймовірною красою. Вона була значно яскравіша й барвистіша, ніж раніш. І квітів було більше, і кущ штамбових троянд нагорі з кількома величезними якогось небаченого небесного кольору квітками був просто дивовожний. Всі, хто підходив до «альпійської гірки», ие могли втриматися від захопленого вигуку. І ті вигуки були нагородою зусиллям Прометея Гавриловича та Зінаїди Семенівни, які протягом другої половини суботнього дия і неділі дістали у Ботанічному саду, привезли й висадили таку силу усіляких квітів.

Та ще у неділю півдня ішов дощ...

Прометей Гаврилович та Зінаїда Семенівна стояли на шкільному ґанку, ловили вдячні й захоплені погляди учителів і учнів і лише скромно опускали очі.