Всеволод Нестайко - Дивовижні події в шостому «Б»

Лесик хотів обережно поставити ногу вище на камінь. Але, як це часто буаає в таких випадках, нога сковзнула, камінь вивалився з гірки і загримотів униз, ламаючи і дріаду, й інші квіти, що росли нижче...

Звичайно, не слід було так по-варварському, по-бегемотському толочити квіти. Можна було акуратніше. Але то все спало на думку пізніше, коли події того вечора прокручувалися спокійно, без нервування. А тоді все робилося бездумно, у шаленому темпі, коли розмірковувати було ніколи. Та ще й літачок заплутався так, що його не одразу дістали. Хапалися, поспішали. І ще більше толочили квіти.

Як потім з'ясувалося, Євгенія Михайлівна тоді нічого не помітила й не почула. Чи то вона в цей час обходила класи, чи то взагалі зачинила на якусь хвильку школу й подалася додому (вона жила зовсім поряд). Хтозна. В усякому разі тільки вранці помітила вона, що зроблено з клумбою.

Отже, у Лссика й Жори не було навіть причини так хапатися й поспішати. Вони спокійно могли діяти обережненько, не псуючи клумби.

Але все це з'ясувалося пізніше. А тоді...

Хлопці вихопили нарешті модель з колючих трояндових обіймів і кинулися геть. Одразу додому вони не побігли. Побоялися. А що, як чергова простежить їх? Вони забилися в якесь чуже подвір'я, на дитячий майданчик, і довго сиділи там, одсапуючись і приходячи до тями.

І знову ж таки важко тепер з'ясувати, хто з них перший сказав: «Нікому! Ніколи в житті! Хоч би що було!» Здається, Лесик. Перед очима ж у нього весь час була Лесина дріада. А може, й Жора... Він вважав себе більшим винуватцем.

Але факт лишається фактом. Тут же, у чужому дворі, на дитячому майдаичику вони поклялися один одному ніколи й ні за яких обставин не розголошувати того, що сталося сьогодні ввечері.

Тільки тоді вони пішли додому.

І ще одна дивна річ — їм здавалося, ніби вони з ніг до голови подряпані об ті трояндові колючки і це може виказати їх, але виявилося, що в кожного лише по дві-три невеличкі подряпини, та й то у таких місцях, що не впадають в око.

Доля їх берегла.

РОЗДІЛ XVIII.

в якому відбувається зустріч академіка Іваницького

з учнями рідної школи. «Ну, чілдрени! Я вам скажу!..»

Усе, що ви прочитали в попередньому розділі, Жора і Лесик ледве-ледве встигли, плутаючись і збиваючись, розказати однокласникам. Продзвонив дзвінок на перший урок.

У гнітючому мовчанні розходилися шестикласники по своїх місцях. І всі уроки сиділи принишклі й мовчазні. Навіть на перервах не обговорювали це, як завжди. Скупо перемовлялися про щось стороннє, незначне. Мовби нічого й не сталося. На Лесика й Жору намагалися не дивитись, наче їх нема в класі.

І це було найболючіше.

Яке-ж то страшне почуття, коли тебе не помічають, і не один хтось, а всі — цілий гурт, цілий колектив! Ти намагаєшся перехопити чийсь погляд і не можеш — усі одвертаються, всі дивляться повз тебе, наче ти — порожнє місце.

І Леся... Леся, яка ще вчора усміхалася так сонячно, так променисто, як може усміхатися в усьому світі лише вона одна, сидить похмура, закам'яніла, відчужена... І між нею й тобою — не прохід між партами, а глибочезна прірва, яку не переступити, не подолати...

Був останній урок — урок ботаніки.

Навіть.учні, які не дуже захоплювалися цим предметом, любили уроки Зінаїди Семеиівни. Бо вона завжди розповідала щось цікаве. Вичитувала у журналах, у газетах, у книжках і потім розповідала учням. То про пластмасові капелюхи для корів, які запроваджують у Шотландії і завдяки яким нібито збільшуються надої молока. То про «фабрику свіжої трави» — спеціальний гідроящик, з якого щодня можна збирати по 1200 кілограмів трави, а пасовиська, таким чииом, використовувати для інших культур. То про розумну, майже людську поведінку комах — термітів, бджіл... Вона потроху готувала їх до зоології, яка почнеться у другому півріччі.

Сьогодні Зінаїда Семеиівна розповідала про надзвичайний зоопарк, організований англійським письменником і зоологом Джеральдом Малколмом Дарреллом на острові Джерсі.. Цей зоопарк існує з 1958 року, і в ньому живуть лише ті тварини й птахи (майже 1200 видів), що перебувають на грані вимирання.

— Про це ви можете прочитати у книзі Даррелла «Зоопарк у моєму багажі». Дуже цікава книжка. Як і інші книжки Даррелла: «Земля шерехів», «Маєток-звіринець», «Під покровом п'яного лісу». Щиро раджу прочитати.

— «П'яного лісу»... Хи-хи!.. Хіба можна радити такі книжки?.. — тихо реготнув Агащкін.

І в Лесика вже розтяглися губи в несміливу усмішку, і він би вже всміхнувся Агашкіну, якби той обернувся (завжди ж обертався до них із Жорою, коли кидав на уроках отакі репліки!). Але Агашкін не обернувся. І напівусмішка жалюгідно застигла на Лесиковому обличчі.