Всеволод Нестайко - Дивовижні події в шостому «Б»

Навіть Агашкін...

До кінця уроку лишилося кілька хвилин.

Зінаїда Семенівна почала диктувати домашнє завдання. І раптом двері розчинилися, і до класу увійшли спершу директор школи Лев Парамонович, а за ним академік Іваницький.

— Пробачте, Зінаїдо Семенівно, — сказав Лев Парамонович. — Можна, ми на хвилинку?.. Урок уже ж, мабуть, закінчується?

— Пробачте... Добрий день, — ніяково хмикнувши, часто закивав головою Іваницький учительці й усьому класу.

— Доб-рий день! — разом підхопившись, громовито вигукнув шостий «Б», заглушаючи слова Зінаїди Семенівни, яка, почервонівши, теж часто кивала головою:

— Будь ласка... Будь ласка... Я вже закінчила... Будь ласка...

— Сідайте! — владно махнув рукою класові директор і, продовжуючи рух руки, широким жестом показав на Віктора Сергійовича. — Знайомтеся: Віктор Сергійович Іваницький. Колишній учень нашої школи, а нині... — Він перехопив погляд академіка і затнувся. — Ну, ви всі знаєте, пояснювати не буду...

Хоча видно було, що йому дуже хотілося пояснити.

Іваницький винувато всміхнувся:

— Ще раз пробачте, дорогі друзі, але проходили ми оце коридором... Я побачив — шостий «Б»... Усі класи помінялися, а цей — у тій же кімнаті, як і сорок років тому, коли я вчився у шостому і теж у «Б». Захотілося глянути. Пам'ятний для мене клас... Саме в шостому я захопився фізикою, математикою, і цим визначилося моє життя. — Він пройшов по класу, повільно озираючи стіни, парти, учнів, наблизився до вікна, визирнув, знову глянув на клас, зустрівся поглядом з Лесиком, Жорою.

Хлопці завмерли, похололи. От зараз, зараз...

Проте академік нічого не сказав, тільки усміхнувся, знову часто закивав їм і всьому класові — й пішов до дверей.

— До зустрічі в актовому залі, — сказав Лев Парамонович, і вони вийшли.

В цю ж мить пролунав дзвоник.

— Йдемо до залу, — урочисто сказала Зіиаїда Семенівна. — Спокійно. Без галасу. Без метушні. Покажіть, що ви справжні радянські учні.

Ці слова говорилися завжди, коли відбувалися зустрічі з визначними людьми.

І шостий «Б» підвівся і, намагаючись галасувати менше, ніж звичайно (бо де ж це бачено, щоб галасу й метушиі в класі не було зовсім), побіг на четвертий поверх.

Лесик і Жора сиділи тихо, похиливши голови. Вони ніяк не могли зрозуміти, для чого заходив Іваницький у їхній клас. Подивитися на стіни, на парти, визирнути у вікно? Щось не те... «Блискавку» він, звичайно, бачив. Не міг не бачити. Але чомусь не сказав нічого. Що це означає? Звичайно, він їх зневажає. Не може не зневажати. Вони самі себе зневажають. Але..

. Гомін у залі враз ущух.

На сцену піднімалися Віктор Сергійович Іваиицький, директор, вчителі, завуч. Всі зааплодували.

Віктор Сергійович знову часто закивав (така в нього була звичка) і притис руку до серця. Оплески вщухли, але ніхто не сідав. Усі звично повернули голови в кінець залу. Проходом від дверей чимчикувала маленька першокласниця з білим пишним бантом і з величезним букетом квітів.

Піднімаючись на сцену, вона спіткнулась (чогось вони завжди спотикаються), хтось її підхопив. От вона вже вручає букет академікові, і розчулений академік цілує її в лоба.

Почалося.

Потім був десятикласник, Фаїна Панасівна — все як належить.

А потім на трибуну вийшов Іваницький. Він сказав, що дуже хвилюється. І справді, було видно, що хвилюється. Та й хто б не хвилювався, виступаючи у рідній школі через сорок років після її закінчення... Він згадував той далекий післявоєнний випуск, називав імена. І серед них назвав ім'я Лесикового діда. І розказав оту історію з стіннівкою, яку ви вже знаєте.

Всі озирнулися на Лесика. А він втягнув голову в плечі й не знав куди ховати очі.

Іваницький замовк.

Раптом із середини залу вихопилася рука, і, не чекаючи, поки дадуть слово, слідом за рукою підхопився Стьопа Чичибабін. І дзвінко вигукнув:

— А скажіть, будь ласка, як ви стали академіком?

Іваницький усміхнувся:

— Ну, що вам, друзі, сказати?.. Ви, мабуть, будете розчаровані. Як я став академіком? Ну... вчився, вчився, вчився... Пізнавав, пізнавав, пізнавав... Трудився у поті чола... Працював, спини ие розгинаючи. Вам, мабуть, набридло слухати про те, що треба вчитися. Але що зробиш, як таке життя... — Він наче вибачався. — Ми з вами, друзі мої дорогі, живемо у надзвичайний, небувалий час. Важливість знань зараз чи ие найбільша за всю історію людства. Зараз вводиться в шкільні програми такий предмет — інформатика. Виникло навіть поняття — національні інформаційні ресурси. Ще донедавна національними ресурсами були тільки, так би мовити, ресурси матеріальні. Наприклад, мінеральні ресурси (корисні копалини) або так звані оновлювані ресурси — енергія річок і сонця, лісові масиви, сільськогосподарські угіддя і таке інше. Зараз інформація, її джерела, а також засоби її переробки і збереження виявляються для економічно розвинених країн стратегічно важливим національним ресурсом. Наприклад, Японія, що майже зовсім позбавлена мінеральних ресурсів, завдяки розвиткові інформатики змогла посісти одне з чільних місць серед імперіалістичних країн... Причому баритися не можна аж ніяк. Якщо загальна сума людських знань на період 1800 року подвоювалася кожні п'ятдесят років, то на період 1950 року — вже кожні десять років, на період 1970 року — кожні п'ять років. А сьогодні — щороку. Щороку подвоюється зараз сума людських знань! Уявляєте? У наш час людський розум, не озброєний інструментами для обробки інформації, не завжди в змозі ефективно контролювати ситуацію. А ситуація в світі сьогодні надзвичайно складна. Наш з вами співвітчизник, перший президент Української академії наук Володимир Іванович Вернадський ще у минулому столітті, будучи зовсім молодим, передбачив відкриття атомної енергії і використання її для війни. Ще тоді він говорив про небезпеку омиіциду — тобто загального знищення людства в результаті катастрофічних наслідків досягнень військової техніки. Сьогодні ця небезпека стала реальною... І на вас, друзі мої, лежить величезна відповідальність. Мине кілька років — і доля землі, людства опиниться вже у ваших руках. І від того, якими будете ви, залежатиме, яка доля спіткає людство, планету... Ви читаєте газети, слухаєте радіо, дивитеся телевізор. Ви не можете не бачити, не відчувати, яка загроза нависла зараз над усіма землянами. І яку боротьбу ведемо ми, передова частина людства, щоб відвернути цю загрозу. В кращому разі людство може відкинутися на два мільйони років назад. В гіршому загинути зовсім. Для того щоб наша боротьба була результативною, треба, щоб було якомога більше хороших, порядних, розумних, знаючих людей. Отже, зараз боротьба кожного за людину в собі — це разом з тим і боротьба за все людство. Якщо раніше, коли вчилися ми, питання ще так гостро не стояло, то тепер питання стоїть саме так. Від того, скільки розумних, порядних, чесних людей, які розуміють відповідальність за свої вчники, буде завтра на землі, залежить доля самої землі...