Це була перша несподіванка.
Друга несподіванка чекала учнів (та й учителів) у самій школі...
У коридорі біля дверей шостого «Б» висіла «Блискавка».
На великому аркуші ватману була намальована витолочена «альпійська гірка» перед школою, збоку кущі бузку, а під кущами двоє принишклих зайців. Зайці були дуже кумедні, та головне — в одного зайця було обличчя... Лесика, в другого — Жори.
Під карикатурою великими літерами виведено:
Знайте всі, що друзі ці —
Найостанніші зайці!
Так злякались, так злякались.
Що признатись побоялись.
Тож ганьба обом тепер,
Бо хіба ж то піонер.
Хто нашкодив і тікає.
Хоч свою провину знає...
Отже, скажемо всі хором:
Сором! Сором! Сором! Сором!..
З інших класів підходили, дивились, читали, сміялися. Намальовано було справді здорово. Недарма дивувався дядечко-місяць. Тато-художник на сина карикатуру зробив блискучу. Постарався.
Тільки з шостого «Б» не сміявся ніхто.
Навіть Агашкін лише розвів руками:
— Ну, чілдрени, не вірю...
Але краще б вони сміялися.
Коли люди щиро не вірять, шо це ти зробив, що ти на таке здатний, це ще дошкульніше.
Після Агашкіна перші висловилися Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук.
— Неправда! — рішучо сказала Леся. — Це не вони.
— І я не вірю! — сказала Аліна.
— І я! — підтвердив Ясик Гриценко.
— То вони у благородних граються, — махнув рукою Сашко Чуприна. — Доручили їм намалювати карикатури на трійцю, а точно ж не доведено — то вони вирішили на себе.
— Або... просто побоялися на трійцю... — сказав Слава Коваленко.
— Ну, це ти даремно! — вигукнула Леся. — Хто це буде себе отак на посміховисько виставляти через...
Вона дивилася на Лесика так жалісно, що в нього аж залоскотало в горлі.
Найдивніше повелася, між іншим, трійця. «Блискавка» справила на иих якесь приголомшливе враження. Довгий чухав потилицю, Злюкін ховав очі, а Малявка дивився так, иаче його вдарили по голові.
Вони не тільки не сміялися. Вони вперше, може, в житті позирали співчутливо, по-людськи.
Мабуть, вони собі просто не уявляли, як це можуть люди самі на себе написати сатиричні вірші й намалювати карикатуру. І взагалі — признатися, коли ніхто не схопив їх на гарячому. І коли всі були певні, що то, як завжди, зробили вони, трійця...
Стьопа Чичибабін теж був украй здивований:
— Оце сюрприз. Члени піонерського активу... Редактор стінгазети... Відповідальний за роботу у технічних гуртках... І раптом така петрушка!.. Неймовірно!
Лесик і Жора ніколи не думали, що це так важко — спокутувати вину...
— Чілдрени! Так ви хоч розкажіть, як же воно трапилося, — вигукнув нарешті Агашкін.
Довелося їм чесно розказати все як було.
Та оскільки хлопці дуже хвилювалися, збивалися, говорили досить плутано й нескладно, ми з вами не будемо їх слухати, а просто повернемося у той вечір, коли це сталося.
РОЗДІЛ XVII,
в якому розповідається,
що ж сталося того пізнього вечора
на шкільному подвір'ї
Ідея цієї авантюри належала Лесикові.
— Жоро, — сказав він за два дні до приїзду академіка. — Давай щось придумаємо.
— Шо саме? — спитав Жора.
— Ну, щось цікаве... оригінальне. Щоб могло сподобатись академікові. Бо я боюсь, що знову будуть квіти, промови і все. Хто б до нас не приїздив у гості: письменник, Герой Соціалістичної Праці, ветеран війни, — завжди одне й те саме: спершу малесенька першокласниця з великим букетом, потім вусатий десятикласник з трохи меншим, далі хтось із учителів з кількома словами, потім Фаїна Панасівна з пристрасною промовою, а тоді Лев Парамоиович із щирою подякою — і все.
— Точно, — погодився Жора.
— Так-от, треба щось придумати. Все-таки не щодня приїздить колишній учень школи — Герой Соціалістичної Праці, академік, відомий учений.
— А що ж ти хочеш придумати?
— Ну, щось таке, щоб він бачив, що зараз у школі вчаться теж інтересні хлопці, з яких потім виростуть, може, і академіки, і Герої Соцпраці, і хто його зна хто...
— Ну, все правильно. Я згоден. А як же це зробити? Що придумати?
— Ну... ну, я знаю., ну, може, запустити якусь твою діючу модель... Щоб вона летіла...
— Прямо йому на голову? Це несерйозно!
— Чому на голову? Над головою. Щоб він бачив... Я, може, для тебе стараюсь, а ти... Побачить він, зацікавиться і — хто його зна, може, з цього й почнеться твоя щаслива доля. Допоможе потім тобі влаштуватися в Інститут космічних проблем. Ти ж сам казав, що мрієш...
— Взагалі-то так, але.. Лев Парамонович казав, щоб я приніс у школу і літак, і всюдихід...
Читать дальше