Всеволод Нестайко - Дивовижні події в шостому «Б»

Це була перша несподіванка.

Друга несподіванка чекала учнів (та й учителів) у самій школі...

У коридорі біля дверей шостого «Б» висіла «Блискавка».

На великому аркуші ватману була намальована витолочена «альпійська гірка» перед школою, збоку кущі бузку, а під кущами двоє принишклих зайців. Зайці були дуже кумедні, та головне — в одного зайця було обличчя... Лесика, в другого — Жори.

Під карикатурою великими літерами виведено:

Знайте всі, що друзі ці —

Найостанніші зайці!

Так злякались, так злякались.

Що признатись побоялись.

Тож ганьба обом тепер,

Бо хіба ж то піонер.

Хто нашкодив і тікає.

Хоч свою провину знає...

Отже, скажемо всі хором:

Сором! Сором! Сором! Сором!..

З інших класів підходили, дивились, читали, сміялися. Намальовано було справді здорово. Недарма дивувався дядечко-місяць. Тато-художник на сина карикатуру зробив блискучу. Постарався.

Тільки з шостого «Б» не сміявся ніхто.

Навіть Агашкін лише розвів руками:

— Ну, чілдрени, не вірю...

Але краще б вони сміялися.

Коли люди щиро не вірять, шо це ти зробив, що ти на таке здатний, це ще дошкульніше.

Після Агашкіна перші висловилися Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук.

— Неправда! — рішучо сказала Леся. — Це не вони.

— І я не вірю! — сказала Аліна.

— І я! — підтвердив Ясик Гриценко.

— То вони у благородних граються, — махнув рукою Сашко Чуприна. — Доручили їм намалювати карикатури на трійцю, а точно ж не доведено — то вони вирішили на себе.

— Або... просто побоялися на трійцю... — сказав Слава Коваленко.

— Ну, це ти даремно! — вигукнула Леся. — Хто це буде себе отак на посміховисько виставляти через...

Вона дивилася на Лесика так жалісно, що в нього аж залоскотало в горлі.

Найдивніше повелася, між іншим, трійця. «Блискавка» справила на иих якесь приголомшливе враження. Довгий чухав потилицю, Злюкін ховав очі, а Малявка дивився так, иаче його вдарили по голові.

Вони не тільки не сміялися. Вони вперше, може, в житті позирали співчутливо, по-людськи.

Мабуть, вони собі просто не уявляли, як це можуть люди самі на себе написати сатиричні вірші й намалювати карикатуру. І взагалі — признатися, коли ніхто не схопив їх на гарячому. І коли всі були певні, що то, як завжди, зробили вони, трійця...

Стьопа Чичибабін теж був украй здивований:

— Оце сюрприз. Члени піонерського активу... Редактор стінгазети... Відповідальний за роботу у технічних гуртках... І раптом така петрушка!.. Неймовірно!

Лесик і Жора ніколи не думали, що це так важко — спокутувати вину...

— Чілдрени! Так ви хоч розкажіть, як же воно трапилося, — вигукнув нарешті Агашкін.

Довелося їм чесно розказати все як було.

Та оскільки хлопці дуже хвилювалися, збивалися, говорили досить плутано й нескладно, ми з вами не будемо їх слухати, а просто повернемося у той вечір, коли це сталося.

РОЗДІЛ XVII,

в якому розповідається,

що ж сталося того пізнього вечора

на шкільному подвір'ї

Ідея цієї авантюри належала Лесикові.

— Жоро, — сказав він за два дні до приїзду академіка. — Давай щось придумаємо.

— Шо саме? — спитав Жора.

— Ну, щось цікаве... оригінальне. Щоб могло сподобатись академікові. Бо я боюсь, що знову будуть квіти, промови і все. Хто б до нас не приїздив у гості: письменник, Герой Соціалістичної Праці, ветеран війни, — завжди одне й те саме: спершу малесенька першокласниця з великим букетом, потім вусатий десятикласник з трохи меншим, далі хтось із учителів з кількома словами, потім Фаїна Панасівна з пристрасною промовою, а тоді Лев Парамоиович із щирою подякою — і все.

— Точно, — погодився Жора.

— Так-от, треба щось придумати. Все-таки не щодня приїздить колишній учень школи — Герой Соціалістичної Праці, академік, відомий учений.

— А що ж ти хочеш придумати?

— Ну, щось таке, щоб він бачив, що зараз у школі вчаться теж інтересні хлопці, з яких потім виростуть, може, і академіки, і Герої Соцпраці, і хто його зна хто...

— Ну, все правильно. Я згоден. А як же це зробити? Що придумати?

— Ну... ну, я знаю., ну, може, запустити якусь твою діючу модель... Щоб вона летіла...

— Прямо йому на голову? Це несерйозно!

— Чому на голову? Над головою. Щоб він бачив... Я, може, для тебе стараюсь, а ти... Побачить він, зацікавиться і — хто його зна, може, з цього й почнеться твоя щаслива доля. Допоможе потім тобі влаштуватися в Інститут космічних проблем. Ти ж сам казав, що мрієш...

— Взагалі-то так, але.. Лев Парамонович казав, щоб я приніс у школу і літак, і всюдихід...