Всеволод Нестайко - Дивовижні події в шостому «Б»

Лесик почервонів. А Жора повторив:

— І все-таки... хто ви?

— А це хай теж буде секрет... Називайте мене Ікс Ігрекович... Отак! — Він лукаво підморгнув хлопцям. — А ви ж самі хто такі, що так мене розпитуєте? Я, може, все-таки більше право маю питати, ніж ви. Трошечки старший.

Хлопці перезирнулися, але промовчали.

— От бачите. Не признаєтесь. Хоч поводитеся досить підозріло. Забрались у темний закуток. Про щось таке незвичайне говорите. Може, щось і накоїли... Накоїли? Га?

Лесик і Жора знову перезирнулися й почервоніли.

— І нічого ми не накоїли, — буркнув Лесик. — Просто собі сидимо, і все.

— Але все-таки не признаєтесь, — хмикнув незнайомець. — Коли люди нічого не накоїли, вони своїх імен не приховують.

— А ми й не приховуємо, — пересмикнув плечем Жора. — Я Жора Нечипоренко. А він Лесик... Довгалюк.

І раптом усмішка застигла на обличчі незнайомця.

— Що-що? Довгалюк?.. — Незнайомець явно збентежився. — Стривай! А твій тато не художник?

— Художник, — не без гордості сказав Лесик. — А ви його що, знаєте? По роботах?

Незнайомець зніяковів, зам'явся.

— А... а скільки йому років? — спитав несподівано.

— Тридцять шість, — тепер уже зніяковів Лесик.

— Вибач, — незнайомець усміхнувся й махнув рукою. — Трохи помилився. Молодий дуже... Не підходить. Не той.

— А в нього й дід художник, теж Довгалюк, — сказав Жора.

— Та ви що? А дід не вчився у цій школі... до війни?

— Вчився, — кивнув Лесик. — А ви що? Може, вчилися з ним разом?

— Тож-то й воно! — збуджено-радісно вигукнув незнайомець. — От здорово! Як же це здорово, хлопці, що я вас зустріві Таке ж, мабуть, можливе один раз на сто мільйонів. За теорією ймовірності. Мені ж отако потрібен твій дід. Я ж його шукаю! Давайте негайно його телефон!

— Нема в нього телефону... ще... — сказав Лесик. — Він недавно одержав нову квартиру... Але він, мабуть, зараз у нас.

— А у вас телефон є?

— Є.

— То пішли бігом дзвонити! Будь ласка... Вони втиснулися в телефонну будку всі втрьох. Лесик тричі набирав номер, але трубку дома так ніхто й не зняв.

— Мабуть, уже пішли, — сказав Лесик, — проводжати моїх сільських діда й бабу.

— Жаль, — зітхнув незнайомець.

— Але дід ще повернеться до нас. Проведуть — і повернеться. Вечеряти.

— То я тоді пізніше подзвоню. Можна?

— Будь ласка.

— Ну, тоді біжіть, друзі, додому, а то он дощ уже накрапає. Промокнете. Бувайте здорові! — І незнайомець уже повернувся, щоб іти.

— А чого ж ви телефон не спитали? — здивувався Лесик.

Незнайомець обернувся, очі його сміялися:

— Ну, ви не розвідники... Я ж бачив, як ти набирав. Та ще й тричі... До побачення!

Хлопці змушені були погодитися, що розвідники таки вони кепські. Незнайомець виявився спритніший за них — усе розпитав, що його цікавило, про все дізнався, а свого навіть імені не назвав. Ікс Ігрекович.

Отака пригода трапилася з хлопцями біля школи.

Та найменше зараз цікавив їх отой Ікс Ігрекович.

— Так що будемо робити? — спитав Лесик.

— Не знаю, — знизав плечима Жора.

— Легко сказати «не знаю». І взагалі тобі... звичайно. Не ти ж редактор. А що накажеш робити мені? Малювати трійцю?

— Ні, звичайно. Малювати не можна.

— А що?

На цих словах пролунав дзвінок у двері, так раптово й різко, що вони обидва здригнулися. Прийшли батьки й дід Василь Денисович.

— Ну, як справи? Усе про щось, безумство, шепочетесь? — загукав Василь Денисович. — Усе якісь секрети, загадки, несподіванки?

— Зараз, діду, й для тебе, здається, будуть несподіванки і загадки, — сказав Лесик, підходячи до телефону й набираючи номер.

— Що таке? — здивувався дід.

— Зараз побачиш...

— Алло, — почувся в трубці вже знайомий Лесикові голос.

— Ікс Ігрекович?.. Уже прийшли. 'Передаю дідові трубку... — І він простягнув телефонну трубку Василю Денисовичу.

Той здивовано глянув на Лесика і, беручи трубку, спитав півголосом:

— Хто це?

— Не знаю. Здається, твій довоєнний однокласник.

— Алло! Слухаю, — вже в телефон сказав дід. — Так... Так... Здрастуйте... Так... Звичайно... Що?.. А-а, будь ласка, будь ласка... Будинок сімнадцять, квартира двадцять сім, сьомий поверх. Ліфт працює... Будь ласка... Чекаю.

Дід повісив трубку і, якось невпевнено усміхаючись, знизав плечима:

— Дивно... Щось не пригадую. Якийсь Іваницький. Віктор Сергійович. Каже, що до війни вчилися разом... Зараз прийде. Він тут поряд... У готелі «Київ».

Лесик і Жора так і завмерли.

— Іваницький?

— Віктор Сергійович?