Всеволод Нестайко - Дивовижні події в шостому «Б»

Ти ж знаєш, Жоро, хоч би що казав Агашкін, йому чогось завжди хочеться заперечувати. А тут я був з ним абсолютно згоден. На сто процентів.

Нещасні ті первісні люди. Нещасне їхнє життя. Без вогню, без даху над головою. Щохвилини чекай якогось стихійного лиха: зливи, повені, урагану. На кожному кроці підстерігають тебе якщо не шаблезубий тигр, то печерний ведмідь або безкрилий птах фороракос із дзьобом-сокирою. Яка несправедливість природи! Не дала людині ані гострих пазурів для захисту, ані ведмежої сили. Хоч лягай і вмирай.

— А ви думали, — кажеш ти. — Важко. Дуже важко було. Але, щоб ви знали, саме через слабкість свою людина й стала людиною. Не маючи пазурів та іклів шаблезубих для захисту, мусила вона розвивати мозок, щоб розумом, хитрістю подолати ворогів. Правда, на це еволюції довелося витратити не одну сотню тисяч років.

— То що, мені чекати оті сотні тисяч років? — скривився Агашкін. — Я зараз тепла й безпеки хочу.

— А чого ж ти, — кажу, — мовчав тоді на Олімпі, як нас викликали і влаштували суд? Чого не просився, щоб вогонь у людства ие забирали? Щоб Прометея знову не засуджували? Чого? Ич, розумний який! Правда, Жоро?..

(У цьому місці Лесик змушений був перервати свою розповідь, бо Жора сказав:

— Ні! Неправда! При чому тут Агашкін? Чого ти на нього напався? Хіба він винен? Це вже несправедливо! Лесик знітився. Хотів щось казати... І в цей час у двері подзвонили.)

РОЗДIЛ XIV,

в якому відбуваються несподіванки для Лесика і Жори.

Представницька делегація.

Прихід таємничого незнайомця. Розповідь діда.

Усе, що ви прочитали про оті фаитастичні пригоди Лесика (а з ним Жори, Агашкіна та інших), розповів він Жорі, починаючи з ранку і впродовж усього недільного дня.

Жориі батьки пішли иа фізкультуру — тато на теніс, мама на аеробіку. А в другій половині дня, коли батьки повернулися, хлопці перекочували иа свіже повітря — ходили вулицями, тоді забрели на шкільне подвір'я (де з ними трапилася маленька пригода, але про це потім). А коли почав накрапати дощ, повернулися додому. Тепер уже до Лесика, бо саме в Лесика нікого не було. Його батьки пішли з дідом та бабою спершу по магазинах, а тоді проводжати їх на автобус. Отже, умови для Лесикового фантазування були створені долею найсприятливіші. І нічого дивного, що він устиг наговорити так багато.

Було вже надвечір'я, дощ припинився, коли ото пролунав несподіваний дзвінок у двері.

Хлопці вирішили, що то повернулися Лесикові батьки. Пішли відчиняти удвох. Відчинили і... Якби вони побачили зараз перед дверима космонавта Поповича, співачку Аллу Пугачову або італійського кіноактора Марчелло Мастроянні, вони б, мабуть, так не здивувалися. На площадці стояли Стьопа Чичибабін, Слава Коваленко, Сашко Чуприна, Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук. Ще якби кожен з иих окремо, було б не так дивно. Але всі разом...

Стьопа Чичибабін — піонервожатий. Слава Коваленко — голова ради загону, Сашко Чуприна, Леся Чорнобривець та Аліна Гончарук — ланкові.

Делегація була представницька, на вищому рівні.

— Ми до вас, — сказав Стьопа. — Власне, до Лесика.

— За... заходьте, — затнувшись, мовив Лесик. Делегація зайшла. Запала хвилинна пауза.

Всі, за винятком Сашка Чуприни, вперше були в Лесика вдома і тому здивовано роззиралися навкруги. На картини, малюнки, стелажі, на книжки з мистецтва.

Особливе враження справила стінгазета «Домовик», яка все ще висіла на стелажах.

— О! — вихопилося одночасно у Лесі й Аліни.

— Сила! — сказав Сашко Чуприна.

— Клас! — сказав Слава Коваленко.

— Куди твоє діло, — промимрив Стьопа, та одразу ж схаменувся. — Ну, гаразд. Не будемо розтікатися мислію по древу. Давайте одразу... Так... Нам треба негайно випустити «Блискавку». Щоб завтра зранку висіла в класі. Хоч трійця й не призналася, але це вони. Більше нікому. Ми перебрали всіх. Тільки вони.

— Правильно! — сказав Слава Коваленко.

— Тільки вони! — погодився Сашко Чуприна.

— Треба! — мовила Леся Чорнобривець.

Випустити «Блискавку»! — підтвердила Аліна Гончарук.

Увесь піонерський штаб висловився.

Лесик і Жора стурбовано перезирнулися.

Лесик же — редактор класної стіннівки. І коли до випуску підключається тато, стіннівка виходить така, що збігаються дивитися з усіх класів.

А оскільки тато підключався часто, майже завжди (як у таких випадках буває в усіх школах світу, там, де тато редактора — професійний художник), то Лесикова газета гриміла на всю школу.