Всеволод Нестайко - Дивовижні події в шостому «Б»

— От і нас вигнали, — загукав Лесик. — То будьте ж людьми. Допоможіть. Знайдіть десь ключа.

— А як ви потрапили на зачинене горище? — прискіпливо спитав котрийсь із хлопців.

— Було відчинено, а потім Федя замкнув, — чесно признався Жора.

Третьокласники за дверима про щось зашепотілися. Потім котрийсь сказав:

— Почекайте. Ми зараз.

Запанувала тиша.

Лесик і Жора вже померзли так, що тремтіли, як осиковий лист.

І знову холодні хвилини тяглися неймовірно довго.

Аж раптом почувся тупіт багатьох ніг, галас і крізь той галас пролунав дзвінкий веселий вигук Агашкіна:

— Чілдрени! Ви тут? Ви живі?

Довелося відгукнутися.

Потім хлопці почули стурбований голос Маргаритн Михайлівни:

— Хлопчики! Не хвилюйтеся! Не хвилюйтеся! Вже побігли до завгоспа по ключ. Скоро вас одімкнуть. Це ж треба! Це треба таке вигадати!

Виявляється, що третьокласники Гоша і Антоша не придумали нічого кращого, як побігти у п'ятий «Б» просто на урок і з порога загукати: «А ваших учнів, яких ви з класу вигнали, завгосп на горищі замкнув!»

І Маргарита Михайлівна, звичайно, перелякалась і разом з усім класом кинулася на четвертий поверх.

Тут задзвонив дзвоник, і гамору стало ще більше.

А коли нарешті прийшов Федя і, лаючись, одімкнув двері і сині від холоду Лесик та Жора з'явилися на східцях, що вели з горища, вони одразу ж зупинилися як вкопані. Весь коридор і всі сходи були запруджені учнями і вчителями. Наче то не вигнані з класу п'ятикласники виходили з горища, а космонавти спускалися по трапу з літака після космічного польоту.

Про дисциплінарні стягнення говорити нічого. Було все, що буває в таких випадках, — і записи у щоденнику, і розмови в учительській, і зниження оцінок по поведінці.

Але кілька днів Лесик і Жора були героями на всю школу. Учні молодших класів дивилися на них, розкривши роти. А незнайомі старшокласники показували пальцями. Що ж до однокласників — то й говорити нічого. Агашкін позирав на них з неприхованою заздрістю, Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук — з загадковою цікавістю, а трійця — з одвертою ворожістю. Коли хлопці розповіли про стару стінгазету, знайдену на горищі, всіх це дуже схвилювало, а Слава Коваленко сказав:

— Треба було б зайнятися цим. По лінії червоних слідопитів.

РОЗДІЛ XIII,

в якому пригоди в первісному світі продовжуються.

Яма. Погоня. «Хлопці!.. Та ви що?» Знову погоня.

«Неправда! При чому тут Агашкін?»

Лежимо ми, значить, на галявині, дрижаки хапаємо, переохолоджуємося.

Відчуваю, ще трохи — й буде мені фініш, кінець. Ні, більше не можу!

— Агашкін, — шепочу, — вставаймо й тікаймо.

— Давай, — киває він. Але перший не підхоплюється. Чекає. Бо першому, ясно, ризикованіше. Хто перший підхопиться, на того першого і стрибне шаблезубий з хащів.

«Ех, — думаю, — нема мого Жори. Жора б неодмінно перший підхопився». Я ж тебе знаю. Ти такий... Ну, добре-добре, не роби з себе великого скромника. Слухай далі.

«Ну, — думаю, — раз иема Жори, мушу я. Агашкіна не дочекаєшся». Хекнув я, підхопився. Агашкін за мною. І рвонули ми у хащі. Біжимо, ніг під собою не чуємо. Я перший. Агашкін за мною.

Не знаю, як я відчув небезпеку. То, мабуть, ноги в мене такі розумні. До голови ще не дійшло, а ноги враз стали як укопані на самісінькому краю глибочезного ямиська.

Агашкін з розгону трохи мене туди не штовхнув. Я аж присів, щоб не впасти.

Дивимося, а на дні ямиська трійця наших знайомих мавп — Довгий, Злюкін і Малявка.

Метушаться, стрибають, а вискочити не можуть. Стіни ямиська стрімкі й голі, нема за що вхопитися. І всі троє жалібно так по-мавпячому: «У-у.. У-у... У-у...»

Мабуть, тікаючи від шаблезубого. вгналися зопалу і тепер ні туди ні сюди.

Звідки взялася у лісі та яма — хто його зна. Може, то первісні мисливці для мамонта викопали. Або для ведмедя печерного. Навіть картина ж така є в Історичному музеї — мамонт у ямі лежить, а первісні мисливці в нього каміння кидають.

Що б там не було, а факт лишався фактом — перед нами яма, а в ямі трійця. І так вони жалібно укають, так безпомічно підстрибують.

Перезирнулися ми з Агашкіним. Бачу в очах його сумнів. Та й мені самому в серці щось ворухнулося. Все-таки однокласники. Хоч і мавпи.

А що робити? Як їх звідти витягти? Яма глибочезна, метрів п'ять, а то й шість. Руку не простягнеш.

Ех, коли б ти був — щось би придумав. Ти ж у нас на це майстер, технічний геиій. А ми з Агашкіним — я черевик, він другий. Два чоботи пара.