Ян Бжехва - Академія пана Ляпки

Якось увечері пан Ляпка сказав, що не може жити без метеликів та квіток, отож лягатиме спати раніше.

Ми з ним попрощалися й собі подались до покоїв.

— Мені нудно,— зітхнув один з Альфредів.

— Як на мене,— раптом сказав Артур,— пана Ляпку спіткало нещастя. Ви помітили, що він став менший на зріст?

— Авжеж, авжеж! — підтакнув один з Антоніїв.— Пан Ляпка поменшав.

— А може, вийшла з ладу його чарівна помпочка? — висловив здогад Анастазі.

Я не пристав до розмови. Мені дуже хотілося спати. Я ліг у ліжко й зразу ж заснув.

Мені наснилося, що я молоток і пан Ляпка розбиває мною всі мої ґудзики. Молоток грюкав на всю академію. Я прокинувся, але удари молотка й далі лунали у вухах. Я прислухався і збагнув, що стукіт долинав із парку і що хтось гамселить у браму.

Я розбудив Анастазі, й ми, накинувши плащі, присвічуючи ліхтариками, вибігли надвір. За брамою стояв перукар Філіп із двома незнайомими хлопцями. Всі троє були мокрі як хлющі. Анастазі відчинив браму і впустив нічних гостей.

— Знайомтеся! Нові учні пана Ляпки! — сказав Філіп і зареготав.— Майбутня гордість славнозвісної академії, ха-ха! Одного звуть Анатоль, другого Алойзі. Обоє на «А», ха-ха! Анатолю, привітайся, хай побачать, що ти ґречний хлопчик!

Один із хлопців уклонився і сказав:

— Я Анатоль Кукуріку. А це мій менший брат Алойзі.— Він кивнув на другого хлопчину, якого вони з Філіпом тримали попідруки.

— Дуже приємно познайомитись,— ввічливо сказав Анастазі.— Але чого нам стояти під дощем? Заходьте, будь ласка.

Ми скинули мокрі плащі в передпокої. Анастазі провів гостей до їдальні. Очевидно, вони дуже стомилися, бо Алойзі, погойдуючись у кріслі, як китайський болванчик, зразу ж заснув.

Філіп сказав, що хотів привести хлоп'ят увечері, але довго блукав і тільки опівночі втрапив на Шоколадну вулицю.

— Ви, мабуть, зголодніли? — запитав я.— Отож піду розбуджу пана Ляпку й доповім, що ви прийшли.

— Так, так, неодмінно розбуди пана Ляпку! — вигукнув Філіп і знову зареготав.— Я наготував для нього свіжих веснянок, ха-ха! Адже ви хочете побачити пана Ляпку, ха-ха! Чи не так, Анатолю?

— Це для мене неабияка честь,— ввічливо відповів хлопчик.

Я чимдуж побіг нагору й постукав у двері спальні пана Ляпки. Ніхто не подав голосу. Я постукав сильніше. Знову тихо. Тоді я постукав утретє. Пан Ляпка й далі спав чи просто не хотів відповідати. Я шарпнув двері. Вони були замкнені. Я загрюкав уже щосили, сподіваючись розбудити Матеуша. Та мені ніхто не відповів.

Тоді я вирішив піти на кухню, щоб самому приготувати гостям вечерю. Я дістав із комірчини глечик молока, хліб, масло, шмат сиру й засмажену курку, поставив усе на тацю й відчинив буфет, щоб узяти тарілки та склянки. Раптом в одній із склянок я помітив щось сіре. Мені здалося — то миша, і я, накривши склянку долонею, підніс її до світла. Те, що я побачив, мене вжахнуло. У склянці сидів пан Ляпка, крихітний пан Ляпка! Я виразно побачив його обличчя, його химерний одяг, ба навіть веснянки на носі. Він спокійно сидів у склянці і спав.

Обережно, двома пальцями, я вийняв його звідти й поклав на тарілку. Доторкнувшися до холодного фарфору, він прокинувся. Скочив на ноги, роззирнувся, дістав помпочку, приклав до вуха й тут-таки став більшати. Потім стрибнув із тарілки на стілець, із стільця на підлогу й перетворився на звичайного пана Ляпку.

Я стояв зовсім ошелешений, не знаючи, що й думати.

Пан Ляпка сердито подивився на мене й роздратовано промовив:

— Це сон! Розумієш? Безглуздий сон! Я забороняю тобі про це розповідати! Пан Ляпка тобі забороняє! Зрозумів? І щоб більше такі сни не повторювались!

Я попросив пробачення — нічого іншого мені не лишалося,— потім розповів панові Ляпці про те, що прийшов із хлопчиками Філіп.

— Упораєтесь і без мене,— сказав пан Ляпка.— Погодуй їх, і хай ідуть спати, а вранці я з ними поговорю. Філіпові постели в моєму кабінеті, на канапі. На добраніч! — і він вийшов, грюкнувши дверима.

Я вибіг слідом і побачив, як він шугнув по бильцях нагору.

«Ну й дива в академії»,— подумав я, вертаючи на кухню. Взяв тацю з їжею і відніс до їдальні.

Алойзі й досі спав. Філіп та Анатоль заходилися їсти, зовсім на нього не зважаючи.

— Чи не розбудити вашого брата? — спитав Анастазі в Анатоля.— Він, мабуть, теж голодний.

— Ні, ні, не треба,— сказав Анатоль.— Сон замінить йому вечерю. Алойзі терпіти не може, коли його будять.

— Ось побачите, хлопці, цей сонний царевич стане гордістю вашої академії! — хихикнув Філіп, уминаючи курку.