Ян Бжехва - Академія пана Ляпки

Я подумав, що слід розшукати Матеуша і якнайдокладніше вивідати, чого це пан Ляпка боїться Філіпа.

Щонеділі Матеуш літав у казку про Солов'я й Троянду на урок солов'їного співу. Я пішов до парку, сподіваючись зустріти його, коли він вертатиметься додому.

Опинившись у парку, я почув незвичайний гомін. Листя шамотіло, здригалися кущі, погойдувались трави, ніби сила-силенна непомітних для ока істот пересувалася по землі, обминаючи алеї і стежки.

Я кинувся в той бік, звідки долинав гомін, і вибіг до ставу. Тільки тут я збагнув, що сталося. Води у ставку не було. Риба відчайдушно звивалася в мулі, а безліч жаб та раків розповзалося врізнобіч шукати собі нового пристановиська.

Я пішов поряд із процесією й попереду побачив жабку з малесенькою короною на голові. Це була вже знайома мені Царівна-жаба.

— Я впізнала тебе, хлопче. Ти недавно навідувався до моєї казки й дуже мені сподобався. Бачиш, яке скоїлось лихо? Пан Ляпка нащось викачав із ставка всю воду, лишивши його мешканців напризволяще. Я поспішила із свого підземного палацу, щоб допомогти їм. Жаба, навіть якщо вона з іншої казки, швидше порозуміється із жабою, аніж пан Ляпка. Тож і не дивно, що мої земляки з вашого ставу пішли за мною.

— А куди ж ти їх ведеш, Царівно-жабо? — спитав я, розчулений.

— Сама не знаю,— відповіла вона.— Можливо, до казки про зачароване озеро, а може, до ставу з казки про зелену Мавку.

— Ми хочемо до ставу! — хором залементували жаби.

Вони підстрибували дуже високо, і все це скидалося на жаб'ячий цирк, якщо такий буває.

Раки повзли мовчки, дещо віддаля, важко ворушачи клешнями. їх було дуже багато. Куди більше, ніж жаб. Деякі з них геть запарилися й розчервонілись, ніби їх скупали в окропі.

Від цієї журливої процесії не можна було відвести очей. Та я вчасно згадав про бідолашних риб, що лишилися без води, й, вибачившись перед Царівною-жабою, хотів був бігти, але мене зупинив її благальний голос:

— Адасю, зачекай-но! Пам'ятаєш, я дала тобі ключика? Він мені зараз дуже потрібен. Без нього я не попаду до жодної з казок. Прошу не для себе, а в ім'я цих нещасних: верни ключика.

— Ключика? — перепитав я.— Ключика? Я залюбки верну. Він мені зовсім не потрібен. Тільки ж треба згадати, де я його подів. Здається, він лишився в пана Ляпки. Стривай, я зараз гайну до нього.

Я не знав, із чого почати. Мені щиро хотілося допомогти жабам, та більше непокоїло, що буде з рибою. Я помчав до академії. Дорогою мене зустріли хлопці, і я про все розповів їм. Рибу вони взяли на себе.

Пана Ляпку з них ніхто не бачив. Я гасав по всій академії, та ні в кабінеті, ні в класах, ні в залі, ні на кухні його не було. Тоді я зійшов на горішній поверх і зазирнув до лікарні хворих речей.

Пан Ляпка був там. Але що він робив, годі навіть уявити. Крихітний, не більший за Хлопчика-мізинчика, він, ухопившися ніжками й ручками за маятник, навчав годинника ходити. Пан Ляпка розгойдувався на маятнику, як на гойдалці, й без упину вигукував:

— Тік-так, тік-так, тік-так!

У цю мить годинник заходився вибивати час, і пан Ляпка підхопив густим басом:

— Бім-бам-бом!

Побачивши мене, він зіскочив з маятника й тут-таки, у мене на очах, виріс.

— Завжди ви заважаєте! — буркнув він сердито.—

Чого тобі? Хіба не бачиш — мені ніколи, я навчаю годинника розмовляти.— Але зразу ж опанував себе і, як звичайно, ласкавим голосом сказав: — Даруй, Адасю! Не дивися на мене так. У всьому винен підлий Філіп. Він мене згубить. Я став меншати. Мені дедалі важче боротися за свій зріст. А тут ще одна неприємність. У мене в кишені спалахнули пломінці свічки. Довелося заливати їх водою. Важко все це, ой як важко! Благаю, нікому про це не кажи. Гаразд? А що тебе привело до мене?

Я розповів панові Ляпці про те, якого лиха він заподіяв, вибравши воду із ставка, й попросив вернути мені ключика.

Моє сповіщення неабияк засмутило його.

— Жаль! Ой жаль! — зітхнув він.— Жаби не будуть більше складати нам вірші. Та мені не лишалося нічого іншого. Якби я не загасив вогників, до пня згоріла б уся академія. Доведеться зробити собі вогнетривку кишеню. Що ж його вдіяти з рибою? Гаразд, щось та придумаєм!.. Але ж ти просив віддати тобі ключика... Зараз... Зараз...

Він занишпорив у кишенях.

— Знаєш,— сказав він пошепки,— в мене ще одна неприємність. Після історії з Філіпом поглибшали мої кишені. Я ледве дістаю дна... Ось, нарешті знайшов твого ключика. На, передай Царівні-жабі й вибачся за мене.

Він знову ухопився за маятник і почав розгойдуватись, повторюючи: