Ян Бжехва - Академія пана Ляпки

Я був у кімнаті, освітленій великою круглою лампочкою. Академія перетворилася на клітку, і в ній, замкнений, сидів Матеуш. На місці парку слався чудовий зелений килим з витканими по ньому деревами, кущами й квітами. Мур перетворився на книжкові полиці, а хвіртка в мурі — на корінці книжок із викарбуванИхМИ золотом назвами. Тут були всі казки Андерсена і братів Грімм, казка про Лускунчика, про Рибалку та рибку, про Вовка, що вдавав із себе жебрака, про Гномів і сирітку Марисю, про Качку-дивачку й багато інших.

Я сидів на канапі, а в мене біля ніг стояв пан Ляпка. Він був убільшки з мій мізинчик, і годі було розрізнити, де в нього руки, де ноги,— сама тільки лиса голівка вилискувала при світлі лампи.

Я обережно взяв його двома пальцями й поставив собі на долоню. Ледве чутно пан Ляпка сказав:

— Бувай здоровий, Адасю! Мушу з тобою розпрощатися. Ти славний і добросердий хлопчик. Бажаю тобі в житті всього найкращого. Хтозна, може, ми ще зустрінемося в якійсь іншій казці.

По цих словах пан Ляпка знов поменшав. Він став завбільшки із сливу, а потім зробився як горішок ліщини.

І тут скоїлось найдивовижніше.

Пан Ляпка перестав бути паном Ляпкою й перетворився на ґудзика! Звичайнісінького блідо-рожевого лискучого ґудзика!

Матеуш, здавалося, тільки цього й чекав. Він випурхнув із клітки, сів мені на плече, потім скочив на долоню, вхопив у дзьоб ґудзика й опустився на підлогу.

Ви, мабуть, і досі не здогадалися, що то був ґудзик від чарівної богдиханської шапочки, чарівний ґудзик лікаря Пай Хіво? А чи не спадало вам раніше на думку, що саме пан Ляпка був тим ґудзиком, якого лікар Пай Хіво обернув на людину?

Що ж до мене, то я збагнув це тільки після чарівного Матеушевого перетворення. Нараз Матеуш почав рости. Крила його стали руками, ноги видовжились, а замість дзьоба проступили риси обличчя.

За якусь мить Матеуш зробився вищий від мене. Перш ніж я оговтався, переді мною постав високий, добродій, чуприну якого злегка припорошила сивина.

Я чемно вклонився йому і сказав:

— Радий привітати вашу королівську світлість. Сподіваюся, ваша королівська світлість невдовзі успадкує трон свого батька.

Казав я все це не зовсім складно, бо в мене й хвилини не було обміркувати свої слова. Матеуш уважно вислухав мене і раптом щиро засміявся. Він погладив мене по обличчю і сказав:

— Любий хлопчику! Ніякий я не короленко. Просто я розповідав тобі казку, а ти повірив. Історію про короля, вовків я вигадав.

— Ну, а короленко? А лікар Пай Хіво? — здивовано спитав я.

— Казка завжди лишається казкою, хлопче,— усміхнувся він.

— То хто ж ти такий, Матеуше? І що все це має означати?! — вигукнув я, геть спантеличений.

— Я автор книжки про пана Ляпку,— відповів Матеущ.— Я вигадав цю повість, бо люблю фантастичні історії і, пишучи їх, маю з того неабияку втіху.

По цих словах він узяв зі столу розгорнуту книжку, згорнув її і поставив на полицю поряд з іншими казками.

На корінці книжки було написано:

Академія пана Ляпки.