Ян Бжехва - Академія пана Ляпки

Зал знову зменшився і став такий, як раніше. Небо заснували хмари, припустив дрібний осінній дощик.

Алойзі з неприхованою зловтіхою розсівся у кріслі навпроти пана Ляпки і з викликом засвистів.

Аж ось пан Ляпка отямився. Він окинув оком порожній зал, позирнув на нас — ми й досі стояли попід стіною,— потім на Алойзі і сказав, ніби нічого й не сталося:

— Шкода, хлопчики, що я не закінчив казки про місячних жителів. Доведеться відкласти її до наступної книжки. Шкода. Здається, час обідати. Чи не так, Матеуше?

— Авда, авда! — вигукнув Матеуш і полетів до їдальні.

Пан Ляпка пройшов повз Алойзі, не зважаючи на нього, здійнявся в повітря й полетів слідом за Матеушем, притримуючи поли брунатного фрака.

Он який це був шляхетний чоловік!

************************************Таємниці пана Ляпки**************************

Коли півроку тому я брався до цих нотаток, то й гадки не мав, що доведеться розповідати стільки дивовижних історій.

А останніми днями додалося так багато подій, що й міри немає. І головне, з певного часу щось незбагненне почало коїтися з самим паном Ляпкою.

Передусім ми стали помічати, як виходить із ладу його чарівна помпочка. Пан Ляпка щодень меншав та меншав і жодного разу не набув своєї первісної подоби. Це неабияк дратувало його, він ставав похмуріший і будь-якої миті міг поринути в гнітючу задуму. Якось пан Ляпка замислився, їдучи своїм звичаєм нагору, й кілька годин просидів між двох поверхів на бильцях. Іншого разу, літаючи над столом із коновкою в руці, він забув, що ширяє в повітрі, глибоко замислився, впав у миску з баранячою смаженею і навіть не помітив цього.

Та найголовніше, як я сказав, було те, що він без упину меншав. Навіть Альфред, найменший між нас, тепер був вищий проти пана Ляпки на цілу голову.

— От побачите: якщо так триватиме й далі, то десь за місяць пан Ляпка зникне зовсім,— кепкував Алойзі.

Правду кажучи, все, що Алойзі коїв у академії, переступало будь-які межі.

Після скандалу з казками ніхто вже не міг дати йому ніякої ради, а пан Ляпка ніби не помічав його капостей.

Алойзі прокидався, коли йому заманеться, прогулював уроки, на сонних люстерках малював на пана Ляпку карикатури, без дозволу заходив до кухні й кидав у каструлі жаб і павуків, голкою проколював панові Ляпці надувні кульки, а всім нам без кінця надокучав. Ми ненавиділи його й відпочивали тільки тоді, як Алойзі засинав або виходив у парк.

Пан Ляпка все йому дозволяв, ніби чогось боявся. Мало того. Що дужче виявлялася зухвалість Алойзі, то кволішими ставали воля й сила пана Ляпки. Він щодалі рідше з'являвся на кухні й забував годувати нас, не дбав про свої веснянки, й навіть пілюльок для вирощування волосся не вживав, через що став зовсім лисий, безвусий і безбородий.

Але змінився не тільки пан Ляпка. Трохи осіла будівля академії, понижчали кімнати, меблі, й усі інші речі подрібнішали, ліжка зробилися коротші. Парк, що досі був схожий на безмежну пущу, теж поменшав і став рідший, а могутні дуби й буки обернулися на мізерні деревця.

Хоч зміни ці відбувалися досить повільно й поступово, але за місяць вони стали такі виразні, що всіх нас охопила тривога і страх.

Тільки Алойзі був бадьорий, горлав пісень, висвистував, гримав дверима, вибивав камінням барвисті шибки, дражнив Матеуша й подеколи ставав просто нестерпним.

Пан Ляпка мовчки приглядався до нього, заклопотано чухав лисину й засинав, забуваючи напитися зеленої настоянки.

Ми розуміли — нашій рідній академії настає кінець.

Напередодні Нового року пан Ляпка зібрав усіх нас у шкільному залі й зажурено сказав:

— Любі мої хлоп'ята, ви не могли не помітити всього того, що останнім часом коїться. Бачите, як я поменшав. Розмовляючи з вами, мушу ставати на стілець, щоб ви мене бачили з-за кафедри. Усе довкола вас теж меншає й дрібнішає. І ви, звісно, здогадуєтесь, у чому річ. Так, так, казка про мою академію наближається до кінця. Будьте готові до того, що невдовзі академія зникне, а з нею зникну і я. Прикро мені розлучатися з вами. Ми прожили разом майже цілий рік, нам було весело і приємно, та все має свій кінець.

— А що буде з нами, пане професор? — запитав Анастазі, тамуючи сльози.

Пан Ляпка розчулено глянув на нього і, якусь мить помовчавши, сказав:

— Любий Анастазі, в кожного з вас є своя домівка, до неї ви й повернетесь. Принаймні запам'ятай, що сьогодні опівночі тобі слід відімкнути браму, а ключа кинути в ставок. Я недалечко від берега спеціально прорубав ополонку. На цьому й скінчиться казка про академію пана Ляпки.