Ян Бжехва - Академія пана Ляпки

По вечері Анастазі провів Філіпа в кабінет, а я подався до спальні послати хлопчикам.

Тільки-но я послав ліжка, як на порозі з'явилися Анастазі й Анатоль. Анатоль ніс на руках сонного братика.

— Він не любить, щоб його будили,— знову сказав Анатоль.— Не треба його роздягати, хай спить в одежі.

Ми обережно поклали Алойзі в ліжко, потім роздяглися самі й міцно заснули.

Прокинувся я раненько. Адже поява в академії нових учнів — то завжди подія. Я розповів про Анатоля й Алойзі Альфредові. Альфред розбудив Артура, Артур — Альберта, й за кілька хвилин спальня гула, ніби бджолиний вулик.

Коли Матеуш прийшов нас будити, всі ми були вже на ногах.

Хлопці з цікавістю розглядали новачків. Анатоль прокинувся від гамору, а його братик Алойзі досі ще спав.

Раптом двері розчинилися, і зайшов пан Ляпка. — Доброго ранку, хлопці! — сказав він весело.— Ну ж бо, де тут новенькі?

— Ось ми, пане професор. Мене звуть Анатоль Кукуріку, а це мій молодший брат.

Пан Ляпка мовчки позирнув на Анатоля й підійшов до Алойзі.

Він трохи постояв над ним, щось обмірковуючи, потім нахилився й гукнув Алойзі у вухо:

— Тебе звуть Алойзі, так? Алойзі й оком не кліпнув.

— Ти чуєш мене, Алойзі? — голосніше повторив пан Ляпка.

Алойзі лежав непорушно.

Пан Ляпка підняв йому повіки, глянув у очі, став терти йому щоки, чоло, ляскати по руках. Алойзі не прокидався.

— Так, так,— пробуркотів собі під ніс пан Ляпка.— Виявляється, Алойзі не людина, а лялька. Я завжди був проти, щоб брати до академії ляльок. Але тепер уже пізно. Алойзі привели вночі, вдавшися до шахрайства. Що ж, доведеться з ним поморочитися. Його треба буде навчити мислити, відчувати, розмовляти. Спробуєм, спробуєм. Адасю, візьми Альфреда, двох Антоніїв і перенесіть Алойзі в лікарню хворих речей. Сьогодні уроків не буде. У мене справи. Якщо немає дощу, йдіть із Матеушем у парк.

Він окрутнувся й вийшов з кімнати.

Ми заходились переносити Алойзі. Нічия допомога нам не знадобилася: Алойзі був легесенький, як пір'їнка. Коли я взяв його на руки, мене оточили хлопці й почали розглядати його. Якби не ця невагомість і непорушність, Алойзі нічим не відрізнявся б од живих людей. Голова, волосся, лице, губи, очі, лоб, ніс, підборіддя, руки й навіть нігті на пальцях — усе було як справжнісіньке. З першого погляду годі було здогадатися, що Алойзі — лялька.

Його обличчя й руки були зроблені з теплої еластичної маси, схожої на людське тіло.

Той, хто злагодив цю незвичайну людиноподібну ляльку, заслуговував найвищої похвали.

Ми були в захваті. А ще нам було цікаво, чи зможе пан Ляпка оживити Алойзі.

Анатоль, що досі мовчав, пристав до нашої розмови і зі знанням діла заходився пояснювати, як злагоджено ляльку. Скориставшися з цього, я непомітно поніс Алойзі нагору, в лікарню хворих речей. Пан Ляпка давно вже чекав на мене.

— Поклади його на стіл,— сказав він, коли я увійшов.— Треба негайно братися до роботи.

— А можна мені лишитися? — запитав я несміливо.

— Навіть треба! — відповів пан Ляпка.— Мені і знадобиться твоя допомога.

Ми ще не встигли поснідати, й пан Ляпка почастував мене пілюльками для вирощування волосся. Потім звелів роздягти Алойзі.

Виявилося, що все ляльчине тіло вкрите тонким шаром рожевуватого металу.

Пан Ляпка дістав із кишені банку з маззю і сказав:

— Натирай Алойзі доти, поки під металевою шкірою з'являться кровоносні судини. Наберися терпіння, попрацювати доведеться чимало. Починай з ніг, а я поки заходжуся біля легенів та серця.

Ми працювали кілька годин поспіль. Пан Ляпка відгвинтив пластинку, що прикривала грудну клітку Алойзі, й довго копирсався в механізмові.

Мені від натирання зовсім стерпли руки, та я домігся свого. Під металевою шкірою Алойзі поволі почали проступати тонесенькі жилочки.

— Годі,— сказав пан Ляпка, не дивлячись у мій бік.— Тепер берися до рук.

Я заходився натирати маззю плечі й руки Алойзі. Закінчив роботу одночасно із дзвінком на обід.

Пан Ляпка, зашарівшись од задоволення, випростався, пригвинтив назад пластинку і сказав захоплено:

— Чудово! Блискуче! Йди обідай, а я йому, сердешненькому, тим часом вправлю мізки.

Я нехотя залишив лікарню й побрів до їдальні. Першим підскочив до мене Анатоль, за ним усі хлопці. Вони навперебій питали:

— Алойзі вже ходить?

— Він розмовляє?

— Що робить пан Ляпка?

— Коли він зійде вниз?

— А що в Алойзі у голові?

— Він навчився мислити?

Я розповів про все, що бачив, і заходився їсти, щоб швидше вернутися до лікарні.