Ярослав Стельмах - Найкращий намет

- Зрозуміло, - Митько докидає. - Тепер усьому табору риби вистачить на тиждень.

- Ну чого ви до хлопця причепились? - тут Наталка підбігає. - Не слухай їх, Славко, це вони од заздрощів.

- Звичайно, од заздрощів, - Митько їй. - Та з таким приладдям прямісінька дорога на Тихий океан. Він акул грузилом по голові бив би, а потім гачком оцим витягав.

Славко насупивсь.

- Я, - каже, - тебе зараз по голові грузилом, якщо не відчепишся.

Він засунув вудку під ліжко й подався копати черви. Десь надвечір одзиває мене Митько й каже:

- Слухай, я таке придумав! Ніколи не здогадаєшся. І ніхто не здогадається. От казанок варить! Аж не віриться іноді, що людина може таке придумати!

- Цікаво!

- Правда-правда. Іноді аж сам дивуюсь - і звідки я такий розумний?

- Та говори вже швидше, що ти базікаєш!

- Слухай, - повторив Митько. - Сьогодні після вечері, але до відбою, ми підемо на річку, виберемо на березі зручненьке місце, з якого завтра ловитимемо, і кинемо у воду приманку. За ніч на нашу приманку назбирається сила-силенна риби, і взавтра на змаганні ми з цього місця наловимо стільки, що нікому й не снилось. Ну і, звісно, станемо чемпіонами табору.

- Ух ти! - кажу. - От молодець!

- А ти що ж думав!

Після вечері ми набрали в їдальні повні кишені хліба, і потім Митько довго розминав його з глиною у десь роздобутій мисці.

- Це, - каже, - приманка буде, бо інакше хліб течією знесе, а так глина його триматиме на одному місці.

Вже добряче стемніло, і ми заспішили до річки, щоб повернутись до відбою.

Тільки-но ступили на лісову стежку, як навстріч нам дві постаті. Ми ледь устигли відскочити за кущі. Чуємо:

- За ніч рибка й збереться там, де ми макухи накидали, а вранці й на голі гачки кидатиметься. Так що будь певен - ми більше за всіх наловимо!

- Ти бач! - здивувався Митько. - Це ж Вітька з Вовкою. Навіть макухи десь дістали. Розумники!

- Значить, і вони те ж саме, що й ти, придумати?

- Ти ж чув…

Наближаємось до берега і ще здалеку чуємо: шубовсть, шубовсть! - у воду. І якась тінь над річкою.

- Ну й ну! - дивуюсь. - Іще хтось приманку кидає.

- Бачу! - Митько у відповідь. - Ну й народ! Вибрали ми зручненьке місце, закинули нашу глину з хлібом і назад гайнули, але вже не самою стежкою, а вздовж неї, лісом. Дорогою нам іще двоє стрітися.

- І ці туди ж! - друг мій каже. - Сорому в людей немає. А хвилин за тридцять після відбою, як усі поснули, чую - Генка заворушився, з ліжка встає. Взув сандалі, понишпорив у тумбочці - і хода з намету. Митько теж підхопивсь і за ним слідом. За якийсь час повертається:

- І Генка до річки побіг. От би не подумав! І не плаче вже, як уночі ходить.

- Що ж то завтра буде, Митю? - я шепчу. - Усі, виявляється, такі розумні, як і ти!

- Розумні! Безсовісні, а не розумні! Обманщики!

Він іще довго щось бурмотів, лаючи всяких там пройдисвітів, які різними хитрощами намагаються посісти перше місце. Потім затих, мабуть, заснув.

Я ще трохи полежав, а тоді заснув теж.

А назавтра по сніданку вишикуватись ми всі, учасники змагання, й подалися на річку. Попереду Сергій Анатолійович із відром, а ззаду Славко з акордеоном своїм у футлярі теліжиться.

- Ти навіщо акордеон тягнеш? - його питаю.

- А це тільки футляр!

- Він у футляр рибу складатиме, - Вітька сміється. - Все-таки більше влізе, ніж у відро.

Тільки-но завидніла попереду вода, як народ щодуху кинувсь уперед - займати свої здобрені приманкою місця. За мить кожен сидів на власному місці, мов усе життя лише з нього й ловив.

А Юрко з Вітькою ледь не побилися.

- Це, - обоє кричать, - моє місце!

- Тож вони обидва тут рибу вчора приманювали, - хихотів Митько.

Лиш один Славко ходив, мов сирітка, уздовж берега, але його звідусюди гнали.

Зрештою хлопець знайшов якусь місцинку поодаль, приготував вудку і вмостився на футлярі.

- На землі, - каже, - сидіти - застудитися можна. А на футлярі - ніколи! І ноги не заболять.

Аж тепер ми зрозуміли, нащо він його на річку тягнув.

Підійшов і Сергій Анатолійович.

- Ач, як вам нетерпеливиться, - каже. - Змагання триватиме дві години, бо о дванадцятій у таборі читатимуть лекцію як вберегтися від сонячного удару. Приготувались! - він подивився на годинник. - Почали!

- Ну, тримайсь! - поплював на гачок Митько і закинув вудку. - Тепер тільки встигай витягати!

Проте, як виявилося, триматися було не так уже й потрібно. Навіть зовсім ні до чого було триматися, бо ми просиділи хвилин із сорок, і за цей час ні в кого й разу не клюнуло.

- Що ж це таке? - занепокоївся зрештою Митько. - Нічого не розумію!