Ярослав Стельмах - Вікентій Прерозумний

- Що «що»? Ти ж пляшки приніс, чи як?

- Е-е… Ні, - відказав спантеличено.

- То чого ж тоді грюкати? «Дядю-дядю!» Я от зараз вийду та покажу тобі дядю. І тьотю покажу. Племінничок! Ходять тут усякі. Давай-давай звідси. Так і нишпорять. Так і лізуть. Школяр називається! Замість того, щоб уроки вчити… Знайшов дядю!

Віка підхопив свій портфель і кинувся геть. Він одбіг метрів із тридцять, на ходу озирнувся на приймальника, аж раптом відчув під ногами порожнечу і, вже падаючи вниз, збагнув, що втрапив у одну з виритих хлопцями ям.

Уже лежачи на піщаному дні. Віка подумав із неприємністю, що сердитий дядько, певно, бачив його ганебне падіння й оце зловтішається у своїй буді. Тож, шоб не виказати роздратування чи навіть удати, що то він стрибнув у яму навмисне, хлопець зіпнувся на ноги, скривив губи у фальшивій посмішці, виткнув голову у білий світ… і остовпів.

Приймальника посуду не було. Віка сторопіло покрутив головою навсібіч, але й сліду будки ніде не помітив. Мало того, йому здалося, ні, він уже виразно бачив - навколишня місцевість змінилася теж.

Неохайний, брудний, привабливий лише для хлоп’ячого ока своєю запущеністю пустир з безліччю ям і вибоїн перетворився на порослий травою й рідким чагарем видолинок. А ліс, що мрів десь аж на обрії, підступив зовсім близько - чутно було навіть, як співає на деревах лісове птаство.

Спантеличений такими змінами у природі рідного краю, хлопець вибрався з ями, шукаючи пояснення незбагненним перемінам, повернувся до рідного містечка, і вже не здивування, а лоскотний страх підкотився до його грудей.

Знайома дорога, що нею спустився він півгодини тому, ніби запала у землю, і Віка дивився на неї вже трохи згори. Спадисті схили вкривала зелень - рясна, кріпенька й закурена. Будиночки ж, що вишикувались обабіч - з акуратними обійстями, фруктовими деревами й городцями коло них, - взагалі щезли. Натомість, куди сягало око, все вкривали кущі і рідкий перелісок.

Забувши про свій портфель - той так і лишився на дні ями, - Віка кинувся вгору дорогою, що мала вивести його назад. Бігцем подолав підйом.

Просто перед ним перетинав путь і зникав десь далеко височенний і грубезний насип із дерев’яною кладкою вгорі і глибоким ровом біля підніжжя. Над самою ж дорогою здіймалася міцна кам’яна башта з важенною прочиненою брамою, крізь яку й мав пройти кожен, хто хотів утрапити до міста.

Біля брами стояло двоє здоровенних дядьків у шоломах і кольчугах, із двосічними мечами при поясі.

«Кінозйомка» - спробував заспокоїти себе Віка, але тут же відкинув цю рятівну думку, бо не було поруч машин із різним кінозйомочним начинням, ні юпітерів, не було гримерів у білих халатах, операторського візка, ані навіть зівак.

Сповнений жалю до самого себе за незбагненність, що перед нею опинився віч-на-віч, хлопець стишив ходу, коли це один із вартових ступив до нього й проказав:

- Ти хто єси?

Віка спробував приязно всміхнутися, скласти докупи якісь доречні слова, аби справити найліпше враження, але:

- Е-е-е… Мне-е-е… - скоріш за все відповідь його прозвучала саме так.

- Що-що? - перепитав вартовий і багатозначно, здалося хлопчині, глянув на товариша.

Той дивився на Віку з прихованою недовірою.

- То хто ж ти такий? - вже трохи інакше повторив чоловік і підійшов упритул.

- Я… Віка. Вчуся в школі… - зацьковано почав пояснювати бідолаха. - Іду додому.

- Додому? - встряв у розмову другий охоронець. - То ти тут живеш? У нашому місті?

- Тут, тут, - закивав енергійно хлоп’як. - На Бочарній, поруч із молочним магазином. Знаєте - отако від скверика праворуч?

- Х-хе, - єхидкувато вищирив зуби перший чолов’яга. - Бочарну ми знаємо, хто ж її не знає. А от скверик… Молочний цей… магазин… І звідки путь держиш?

- Із школи я. Побачив об’яву - спустився до будки, у яму впав, побіг сюди… А тут ви, - пояснював Віка і розумів: говорить він досить плутано. Принаймні для цих двох.

- Ми, голубчику, ми. А ти ж думав - ворота навстіж, а варта спить, га? - охоронець несподівано боляче вхопив Віку за руку. - То ти, мабуть, вивідувач? - закричав страшно. - Тебе хто послав? Юхимко Лихий? Ти що хотів вивідати?

- Та нічого. Пустіть, дядю! - заскиглив той. - Який я виві… шпигун? Я Віка…

- Знаємо, голубчику, знаємо, - промовляв між тим вартовий, вправно зв’язуючи Вічині руки невідь звідки взятим мотузом. - Ще й ім’я якесь поганське взяв собі. Не міг нічого кращого вибрати.

Віка намірився слушно зауважити, що імені собі не вибирають і тут він ні при чому, але його вже було зв’язано, і другий вартовий гукнув комусь через плече: