Ярослав Стельмах - Вікентій Прерозумний

- Його що, звуть так - Онисим? - усміхнувся вспокоєно Віка,

- Еге! Дворові люди назвали на честь боярина нашого. Той дізнався, хто таке вигадав, наказував нове ім’я дати. А собака на нове не відгукувався - то так і лишилося. Це ж Онисим і напався на мене сьогодні - думає, то я все вигадав.

Приятелі вислизнули за хвіртку, причинили її під носом кудлатого Онисима, котрий поривався, начхавши на свої обов’язки, податися слідом, і залопотіли нічними вуличками.

За півгодини забовванів попереду міський вал.

- Тут недалеко… по праву руку. - заговорив уривчасто Линько, - оті ворота, через які ти в’їхав. Через них не виберешся - зачинені. Ще й варта… А тут, хоча сторожа й ходить по верху, та рідко - прослизнути можна. У мене мотузок є - по ньому й спустишся у рів, а тоді на гостинець виберешся. До світанку далеко. Тільки обережно, бо й стрілою поцілять.

Обоє метнулися до валу й зачаїлися.

За кілька хвилин прочовгати вгорі чиїсь кроки.

- Сторожа, - пояснив Линько. - Поки назад повернеться - встигнемо. Давай за мною!

Пробралися земляним насипом, тоді камінними приступками все вище й вище і ось уже стали на повен зріст на самому вершечку грубезного дерев’яного зрубу. Проте зразу ж присіли, обдивилися.

Нікого. Тьмяніє внизу поснуле місто, чорніє по другий бік валу бентежна прірва.

Линько витягнув з-за пазухи змоток мотузка, один кінець хутко прив’язав до дерев’яної опори, а другий кинув униз, у рів.

- Час. Не боїшся?

- Ні… Трохи. Прощай, Линьку. Спасибі тобі.

- Може, ще побачимося коли?

- Ні… Ніколи. Знаєш, я не можу тобі всього пояснити…

- Не треба.

- Але все, що я розказував…

- А я вірю тобі. Правда… І… Ось від мене на спомин, це я сам зробив, - простягнув глиняного свистика-півника. - Дрібничка, правда…

- Ні-ні… Адже ти зробив його сам… Прощавай!

Віка затис у руках мотузок, тоді сів на краєчок валу і поволі сповз у темряву. Впираючись підошвами у тесані, кладені одна на одну колоди, перебираючи руками, став спускатися. І коли нарешті торкнувся ногами землі, одним духом перетнув рів, чіпляючись за траву, вихопився крутезним схилом нагору й подався кущами уздовж дороги. Може, якимось чином він знов повернеться додому, у своє століття, побачить маму й тата, піде до школи?..

Та враз з-від міської брами почулися крики, галас, шум. А тоді, холонучи, Віка вловив тупіт копит. Усе ближче! Так, немає сумніву - то погоня. За ним!

- Тут він десь, негідник! - голос Онисима. - Тут він, брехун! Роз’їжджайся по обидва боки дороги! Втекти надумав! Зараз ми його, пройдисвіта!

З останніх сил рвонувся хлопець уперед і раптом відчув, що летить кудись донизу, і, вже падаючи, збагнув - удруге за день втрапив він у ту ж таки яму.

Недовго гаячись, чийсь знайомий голос тут таки й гарикнув:

- А це ще хто там? - а тоді щось зашурхотіло, задзвеніло, задеренчало. Ніби чув уже Віка все те…

Розплющив очі і побачив, що знову стоїть він оце в напівтемній буді, геть переповненій ящиками з пляшками та банками, а поміж тих ящиків пробирається до нього Онисим… Але ж ні - без бороди, у ватянці… Та це ж приймальник посуду! Не набагато краще.

- Та що ж це за день такий! Господи! Не дадуть помріяти спокійно, вірші почитати! Кину, кину цю роботу. Сама вредність для здоров’я. Так і лізуть, так і нишпорять. А от я тебе по шиї!!! - пізнав Віку приймальник посуду - По шияці так і трісну! То у двері ломився, а то вже тут!

Не тямлячи себе од перестраху, Віка кинувся щодуху до дверей і вмить опинився надворі. Хутко роздивився, щоб знов, бува, не трапити до ями та не опинитися іще казна-де і в якому столітті, та не було поблизу жодної ями, лиш бралася вгору, до центру міста, знайома вуличка.

Хлопець ступив до неї, а тоді щось згадав і розчепірив пальці лівої руки - на долоні лежав глиняний свистик-півник…

Віка йшов дорогою дедалі швидше, вже майже біг, і дмухав у свистик, і сміявся, і крутив над головою портфелем, і підстрибував у пречудовому настрої на одній нозі… Бо оце біг він додому, бо оце зараз побачить маму й тата, бо день видався напрочуд гарний і такий не по-осінньому сонячний і теплий…