Клара Фехер: У мене буде острів

П’ята година по обіді.

Тато ще не повернувся з роботи, мама на кухні готує вечерю. Каті та Ютка сидять у вітальні за столом — роблять уроки. Сидить тут і Жолі. Крутиться на стільці, місця собі не знаходить.

— Ютко, послухай-но!

— Сиди тихо! — сердито мовила Ютка. — Бачиш, я рахую! Через тебе помилилася…

— Каті…

— Ти штовхнув мене під руку! Глянь, що з малюнком сталося! Заробиш у мене на горіхи!

— Я хотів лише сказати…— почав був Жолі, але дівчатка гримнули:

— Нічого не кажи! Роби уроки!

— Та я хотів лише сказати…

— Виженемо тебе звідси!

— Мамі скажу.

— Мамо! Жолі нам знову заважає вчити уроки!

— Мамо! Знову не дає!

— Я не заважаю… я хотів лише сказати .

Діти зняли такий галас, що мама вбігла до вітальні.

— Лишенько! Завжди вони сваряться! Чого ви сікаєтесь до хлопця? А ти, Жолі, чому заважаєш сестрам учити уроки?

— Я лише поговорити хотів…

— Ми сказали, щоб він учив уроки, а він заважав.

— Але ж ви завжди розмовляєте між собою, а зі мною не хочете!

— Ну, гаразд, Жолі, неси на кухню свій зошит і книжку. Там писатимеш своє завдання і розмовлятимеш зі мною.

Сльози в Жолі миттю висохли. Він узяв зошит, книжку і почимчикував на кухню. Мама спитала:

— То про що ти хотів поговорити?

— Я хотів би поїхати на якийсь острів.

На плиті закипіла юшка, мама швидко прикрутила газ, тож і не дочула, що сказав Жолі.

— Чого б ти хотів, Жоліко? — перепитала вона.

— На якийсь острів хотів би я поїхати.

— Дуже добре. Коли будеш гарно поводитись весь тиждень, у неділю поїдемо з татом, Юткою і Каті на острів Маргіт{Острови на Дунаї, під Будапештом.}.

— Я хочу не на острів Маргіт.

— А куди ж? Чи не на Комариний острів{Острови на Дунаї, під Будапештом.}? Туди, синку, поїдемо влітку, коли потеплішає. Візьмемо човна, і якогось недільного ранку…

— Та ні. мамцю! — вигукнув Жолі і знову зібрався заплакати. — Я хочу поїхати на справжній острів. На невідомий, безлюдний острів… Як Робінзон. Де ростуть пальми, банани… І я там… Змайструю собі лук і стрілу…

— Ніяких стріл, ніяких луків! Я не дозволяю. Пам’ятаєш, що трапилося влітку на пляжі, коли ти влучив стрілою в лице отій дівчинці?

— Але ж, мамцю, мені стріла потрібна, без неї я не зможу полювати.

Мама пішла до комори по яблука, отже, знову не дослухала сина.

— Жоліко, їстимеш яблука? Може, хочеш печених, а може, зварити компот?

— Я хочу поговорити з тобою про острів, а ти не слухаєш…

— Бачиш, Жолі, я готую вечерю. Ти теж голодний, правда? Пиши тим часом своє завдання, бо не встигнеш.

Жолі, зітхнувши, взявся до писання:

«Школа велика. Діти добрі. Я люблю ходити до школи».

Тата Жолі звуть Петер Ковач. Жолі дуже схожий на тата і, траплялося, його питали на вулиці: «Хлопче, ти бува не син Петера Ковача?» Однак батько й син не тільки схожі — вони ще й добрі друзі.

Після вечері діти перевірили свої ранці — чи всі підручники й зошити покладено. Бо вже було якось, що Ютка переплутала розклад і замість того, щоб покласти в ранець географію, природознавство, угорську мову, математику, впхнула туди історію, російську мову, підручник з малювання.

Одне слово, жодного потрібного підручника! Що ви на це скажете?

В кімнаті дітей на стіні висіли цікаві речі.

Перш за все — «Дошка шаленої поведінки». Так називався великий білий пакувальний папір, пришпилений кнопками до стіни. Під ним на столику лежали грудки різнокольорової крейди. Коли на Ютку, Каті або Жолі нападала «шаленість» — хтось із них брав крейду і мазюкав папір скільки сам хотів. Коли було помальовано весь папір, на стіну вішали новий. І цей ось папір майже весь був замальований. Чого тільки тут не було: павіан, дівчинка, що грає в теніс, сільська хата, міська вулиця, кілька арифметичних прикладів і безліч суворих попереджень. Більшість попереджень починалися так: «Жолі, коли ще один раз…»

Поруч з «Дошкою шаленої поведінки» висів «Розпорядок дому» — розклад обов’язків членів сім’ї. Тому — накривати на стіл, тому — мити посуд, тому — чистити черевики…

Жолі щоранку дивився в «Розпорядок» і щовечора бурчав. У понеділок казав: «Знову я повинен мити посуд?» У вівторок ремствував, що не любить стелити постелі — краще вже чистити горошок. А в четвер побивався через те, що треба чистити взуття. То ж така важка робота! І черевики в дівчат такі вже брудні! І хоч як він старається — сестри завжди крутять носами: мовляв, черевики не дуже блищать!