Клара Фехер - У мене буде острів

— Ні, ні. Я приніс її додому і поклав на стіл.

— Треба спитати в дітей.

— Але ж вони нічого не займають в тебе на столі.

Жолі з головою вкрився ковдрою. Його охопив жах. Що ж він накоїв?! Але ж він не хотів… він не знав… А тепер? Що тепер робити? Сказати татові про марку? Але ж язик не повернеться!.. Що буде? Що буде?!

Нічого не надумавши, Жолі заснув. І знову йому снився острів. Але зараз на острові шаленіла буря, вітер вивертав дерева…

Та вранці, коли Жолі прокинувся, тата вже не було, а мама збиралася на роботу й дуже поспішала. Ніхто його не спитав ні про заяву, пі про марку, отож і Жолі нічого нікому не сказав. Він побіг до школи.

На уроках, як і вчора, він мріяв про острів. Тьотя Гізі лише головою хитала:

— Жолі, Жолі, де тільки витають твої думки?!

Опівдні тьотя Гізі попрощалася з другим «А» класом.

— На все добре, дітки! Поводьтеся гарно! А зараз біжіть додому. Переходячи вулицю, уважно подивіться спершу ліворуч, потім праворуч. І переходьте тільки тоді, коли на світлофорі спалахне зелене світло. До побачення!

— До побачення, тьотю Гізі! — хором вигукнули діти і, вдаючи слухняних, вирушили додому. Але на вулиці Патакі вмочив свій ранець у калюжу, Агі Кішш і Жока Пентек забігли в ближче підворіття й почали бавитись ляльками, Габі Форго побився з Імрушем Кенезом. Ну, а Жолі? Як ви гадаєте, пішов він додому? Ні, звичайно! Він зупинився на розі і сказав Шаньї Енішу:

— Хочеш, я розповім тобі одну велику таємницю?

— Хочу.

— В мене буде острів. Але це не дровітня, як у тебе, а справжній острів. Я попливу туди на плоті, і там будуть пальми.

— Покажеш?

— Покажу.

— Зараз?

— Ще не зараз, бо він буде в мене аж через десять днів.

— Що ж то воно за острів, який буде лише через десять днів, а не зараз?

— Він вирине з моря. Станеться великий землетрус, і острів підніметься з дна океану…

— А як він називається?

— Острів дружби. Та й фінікові пальми ростимуть на ньому.

— Не вірю!

— Не вір. Якби я схотів, запросив би тебе у неділю, щоб ти подивився. Тато дозволить.

— А звірі будуть на твоєму острові? Слони, приміром?

— Будуть.

— А які слони завбільшки?

— Отакі-і-і! Величезні!

— Справжні?

— Звичайно, справжні. І трубитимуть у свої хоботи, і нестимуть дерева на спинах.

— А на моєму острові живуть їжаки. Коли доторкнешся до них, згортаються клубком і колються своїми голками.

— Їжак — це ніщо! — пирхнув Жолі.

— Ще б пак — ніщо! Бо в тебе немає. Бачив ти коли їжака? Ніс у нього як у поросяти, він їсть яблука і звати його Бене. Як покличу — завжди біжить до мене.

— Неправда!

— Неправда? Ось ходімо до нас — сам побачиш.

На одну мить — всього лиш на одну мить! — Жолі згадав, що йому слід би йти додому. Ютка і Каті вже повернулися, розігрівають обід…

Але ж до Шаньї так близько! Та й тьоті Еніш, матері Шаньї, ще немає вдома. Шаньї має свій ключ од квартири, і ніхто його не питає: «Скажи, хлопчику, кого ти шукаєш тут у таку пору? Хіба тебе вдома не чекає мама?»

— Ну, йдеш, чи не йдеш? — спитав Шаньї.

— Йду, — відповів Жолі і, помахуючи ранцем, вистрибом побіг слідом за Шаньї.

Родина Шаньї мешкала у великому комунальному будинку, іще більшому, ніж будинок Жолі. Вони зійшли на другий поверх і попрямували довгим коридором. У Шаньї на шиї висів ланцюжок, на якому теліпався ключ — щоб не загубити. Він одімкнув двері й кинув портфель на канапу.

— І ти свого кидай. І ходи за мною — дам тобі пообідати.

Жолі страх як сподобалося, що Шаньї сам гріє собі обід. Вдома йому завжди подавали обід Ютка чи Каті, ніби Жолі був малюком з дитячого садка… І Жолі тут же вирішив, що на острові він варитиме собі обід на вогнищі.

— Картопля трохи пригоріла, нічого? — спитав Шаньї.

— Нічого!

Вдома, навіть тоді, коли діти обідали самі, стіл завжди накривався скатертиною, ставились прибори, їсти треба було з допомогою виделки та ножа. «Так годиться!» —казала мама, а Ютка і Каті їй вторували. А тут Шаньї поставив каструлю на стіл, взяв ложку, другу подав Жолі.

— Нумо, позмагаємось!

Вони похапцем набирали ложками гарячу, пригорілу картоплю. І це дуже подобалося Жолі.

— Хочеш води? — спитав Шаньї, коли вони впоралися з картоплею.

— Хочу.

Брудну каструлю хлоп’ята залишили на столі. Склянку теж.

— Ходімо в підвал, — сказав Шаньї. — Але заприсягнися, що нікому нічого не скажеш. Чуєш? Ані пари з вуст!

— Присягаюся!