Клара Фехер - У мене буде острів

— І що ти мене візьмеш на свій острів.

— Присягаюся! — піднесено мовив Жолі й відчув, що ніколи не було в нього такого вірного та відданого друга, як Шаньї.

Шаньї з ключем од підвалу і кишеньковим ліхтариком ішов попереду. Жолі — за ним.

Вони проминули довжелезний підвальний коридор. Шаньї зупинився перед дощаними дверима і відімкнув висячий замок.

— От і прийшли.

— То це така собі проста дровітня! — розчаровано вигукнув Жолі. — Така і в нас є.

— А ти маєш од неї ключ? І можеш ходити туди сам? І в тебе є там їжак?

Що правда, то правда: до дровітні вдома Жолі заходити заборонялося. А їжак!..

— Бене, Беневке, ти глянь, що я тобі приніс! — гукнув Шаньї і поклав долі яблуко, порізане на шматочки.

І тоді — хочете вірте, хочете ні! — з кутка викотився їжак. Кумедний-прекумедний! Невеличкий колючий клубочок з дурними, як у поросяти, очима й гарним носиком. А які вуха смішні — великі, лопухасті. Голки бурі, білі… Справжній їжак! Він підбіг до яблука і з великим натхненням став його наминати.

— Їжак—тварина корисна. Він поїдає жуків та мишей. Мій тато дозволив мені його тримати, — сказав Шаньї.

Жолі з захопленням роздивлявся Бене. Ну, звичайно, на його острові будуть і леви, і тигри, і слони. Однак — то намальовані леви, намальовані тигри, намальовані слони. А їжак Бене — справжній: і бігає, і яблуко їсть, і гратися можна з ним. Ні! Острів — лише тоді острів, якщо на ньому є справжні тварини.

— Ну, що скажеш? — озвався Шаньї.

— Коли запрошу тебе на свій острів, візьмеш з собою Бене?

— Можу взяти. Але чом би й тобі не придбати такого їжака? Бене ж не єдиний їжак на світі.

— А ти де придбав?

— Знайшов у кущах за школою. Знаєш, скільки їх там ще? Тисяча. Сто тисяч. Ходімо туди! Я візьму коробку з-під взуття, і ми зловимо тобі їжака.

— Мій буде Єроним, — сказав Жолі замріяно.

— Про мене. А потім ми їх познайомимо. Бене і Єроним заприятелюють. Ходімо, пошукаймо коробку.

Хлоп’ята замкнули дровітню. Бене, мабуть, добре почувався на самоті, бо й словом не прохопився, щоб його взяли з собою. Діти збігли нагору, і Шаньї заходився шукати коробку. Черевики, гарно почищені, шикувалися на колодках у скрині, але не в коробках! Просто жах, що батьки не бережуть коробок і не думають про те, що їхнім дітям колись вони знадобляться для того, аби впіймати їжака. Шаньї зайшов до комори й почав нишпорити. Ось борошно в банці, ось цукор у коробці, але коробка дуже маленька, не годиться. Не годиться і коробка з кавою. Ага, бідон зі смальцем! Не так уже там і багато того смальцю; треба його перекласти в дві-три каструлі, та й годі!

Шаньї і Жолі повиймали з буфета каструлі й переклали в них смалець з бідона. Часом капало і на руки, і на одяг, і на підлогу. Підлогу вони чисто витерли рушником. Працювали дуже зосереджено і не чули, коли в замку повернувся ключ. Це прийшла мама Шаньї. Здивована, стала в дверях кухні.

— А що це ви робите?

Дивно, що дорослі так погано розуміють і найясніші, і найрозумніші пояснення. Шаньї та Жолі дружно розповіли, що вони хочуть піти до гаю за школою — пошукати їжака, і що цей бідон буде замість коробки для взуття, і що коли з бідона виймуть Єронима, його знову поставлять на місце… Тьотя Єніш ніби й не чула. Вона сварила Шаньї, лаяла Жолі, нахвалялася, що дасть обом добрячої лупки, і нарешті спитала Жолі:

— А ти, мила пташко, хто ти є? І чого лихого навчаєш мого сина?

— Нічого він мене не навчав… Він Ковач…

— Я Жолі Ковач. Учусь разом з Шаньї в другому «А» класі…

— І тебе мама відпускає з дому в таку пору?

Жолі пополотнів. Відпускає?! Та, певно, всі вже давно шукають його! У школі, в поліції, в лікарні! І сестри плачуть, і мама плаче. А тато!..

— Я побіжу додому!

— Сам? Так пізно? Ні, самого не пущу. Підеш зі мною! І де ти взявся на мою голову? В мене й без тебе клопоту по зав’язку!

Тьотя Єніш взяла Жолі за руку й повела додому.

На вулиці вже було темно, хоч в око стрель. Крамниці давно зачинено. Що ближче підходили до домівки Жолі, то дужче калатало в нього серце. Нарешті увійшли в підворіття. Там стояла двірничка. Вгледівши Жолі, вона загукала:

— Ковачі! Ковачі! Заспокойтеся! Жолі вже тут… привели шибеника!

Коли ви гадаєте, що на Жолі вдома чекало суворе покарання, ви помиляєтесь. Але те, що чекало на нього, було іще гірше…

Ютка та Каті голосно плакали і приказували: «Де наш Жолі? Що трапилось з нашим маленьким братусем? Чи не попав він під трамвай? Чи не збила його машина? А може, виліз десь на паркан і впав звідти, а зараз лежить у лікарні з поламаними руками й ногами?.. Ой, де шукати нашого Жолі? Аби тільки повернувся додому! Ми віддамо йому ведмедика Цілі…»