Ніна Боден - boden_nina_zbiglo_lito

Мері боялася, що настане день, коли він зникне назавжди, але Саймон запевняв, що нікуди він не дінеться.

— Він не вибереться з острова, поки не навчиться плавати, — міркував Саймон. — Тут тільки одна дорога — через місток, але він не пройде по дошці на трьох ногах. Ні, він ніколи не покине острів.

— Як і я, — сказав Крішна. — Ніколи.

— Ніколи — це розтяжне поняття, — зазначив Саймон.

— Тільки не для мене. Я залишусь тут до глибокої старості.

— У тій дядьковій книжці я прочитав, — сказав Саймон, що люди, які побудували грот, найняли собі чоловіка, щоб він жив там, як самітник. Вони вирішили, що це буде романтично, якщо в них у гроті житиме справжній самітник, якого можна буде показувати своїм друзям, коли ті приїжджатимуть до них у гостину. Вони платили тому чоловікові двісті фунтів за те, що він ходив у дранті, сидів і думав, та невдовзі все це йому набридло й він утік.

— Мабуть, він був божевільний, — висловив припущення Крішна.

— Не знаю. Мені здається, що йому було просто нудно жити самому.

— Мені ніколи не буде нудно, — сказав Крішна. — Я залишусь тут і житиму самітником, Саймоне, коли у вас почнеться навчальний рік.

— Ой, не нагадуй про навчання, — застогнав Саймон.

— Ти не любиш ходити до школи, Саймоне? — засміявся Крішна.

— А хто з нормальних дітей любить? — поквапливо докинула свого Мері.

Вона була певна, що це непідходяща тема для розмови. Саймон ураз замислився, а це була погана ознака. Досі він жодного разу не сказав, скільки часу зможе пробути на острові, і вона не запитувала в нього. Мері й зараз не хотіла, щоб він думав про це.

— А ви знаєте, що вже горіхи дозріли? — сказала вона. — Я бачила сьогодні вранці. На великому дереві біля горобини.

Вони знали, про яке дерево вона каже. Вони знали тут кожне дерево і кожен кущ. Острів був невеличкий — Мабуть, з півмилю завдовжки й чверть милі завширшки, і хлопці ніколи не залишали його. Щоранку, коли вона приходила сюди, легко подолавши місток, їй здавалося, що вона входить у замок. Озеро — то ніби рів, наповнений водою, а грот — головна вежа замку. Іноді вони розводили в головній печері багаття й дивилися, як од відблисків полум’я змінює колір її кришталеве склепіння.

У головній печері було вогко, бо через неї текла з озера вода, зате в горішньому приміщенні, де спали хлопці, було сухо й тепло. Вони встелили долівку сухою зморшкуватою папороттю, від якої ішов солодкуватий запах плісняви.

Мері заздрила їм, що вони сплять на такому чудовому ложі. Хіба може зрівнятися з ним обридла домашня постіль? Та й узагалі тут, на острові, все багато краще, ніж будь-де. Коли ввечері Мері поверталася додому, їй здавалося, що з кольорового фільму вона переходить у чорно-білий…

— Мені здається, що ти нудьгуєш, Мері, — сказав дідусь. — Це моя вина, ти вже пробач.

Від ревматизму в нього ломило суглоби, й він не міг купатися в морі.

— Просто не щастить, — бурчав він. — Найкраще літо за останні роки, а я сиджу вдома.

— А на пляжі тебе схопив би сонячний удар, — сказала тітка Еліс. — До того ж там надто брудно. Скрізь мазут.

— В лісі набагато краще, — сказала Мері.

— В якому лісі? — запитав дідусь, нахмурившись.

— Ну… просто в лісі.

— Ліс і пляж — це різні речі. А що ти там робиш, у лісі? З тим твоїм приятелем… Як його прізвище? Трампер?

— Трампет, — поправила його тітка Еліс.

— Нічого особливого, — відповіла Мері. — Просто гуляємо.

— Не може бути, щоб ви зовсім нічого не робили-Щодня ти йдеш із дому відразу після сніданку, а повертаєшся тільки до вечері. Не можете ж ви просто прогулюватися в лісі цілий день!

Як би їй хотілося, щоб дідусь припинив свої розпитування! Досі він не втручався в її справи, але через біль у ногах став дратівливий.

— Ми збираємо горіхи, — відповіла вона. — І ожину…

Навіть якби вона сказала йому всю правду, однаково важко було б пояснити, що вони там роблять. Дні ніби й схожі між собою, і все-таки кожен по-своєму чарівний…

— Облиш її, тату, — сказала тітка Еліс. — Прогулянки — це найкраще заняття в її віці. Я також любила бувати в лісі. Більше, ніж сидіти на пляжі.

Вона всміхнулася до Мері, ніби в них була спільна таємниця.

— Гаразд, — погодився дідусь. — Хай буде по-твоєму, Еліс. Я старий буркотун. Дратівливий, образливий дід із скрипучими колінами. Не ставай старою, Мері.

Мері закивала головою на знак згоди. Послухатись такої поради неважко. В цю мить вона була цілком певна, що ніколи не зміниться, що завжди залишатиметься такою, як зараз, і її веселе безтурботне життя триватиме вічно.