Алан Мілн - Вінні-Пух

— Якщо хто хоче аплодувати,— сказав Іа, — то, прошу, час настав.

Усі дружно заплескали в долоні.

— Дякую, дякую,— сказав Іа-Іа.— Я приємно здивований і зворушений, хоча, можливо, аплодисментам і бракує належної гучності.

— Ці вірші незрівнянно кращі за мої,— захоплено сказав Вінні-Пух, і він справді так думав.

— Не дивно,— скромно пояснив Іа-Іа,— саме так і було задумано.

— Лизорюція,— сказав Кролик,— така, що ми всі оце підпишемо й віднесемо Крістоферові Робіну.

І резолюцію підписали: Пх, Сува, Пац, Іаі, Кролик, Кенга, Велика Ляпка(це був підпис Тигри) і Три Маленьких Ляпки(це був підпис Крихітки Ру).

А тоді всі подалися до Крістофера Робіна.

— Привіт, друзі,— сказав Крістофер Робін.— Привіт, Пуше!

Усі сказали: "Привіт",— і раптом усім зробилося якось сумно, бо ж виходило, що вони прийшли прощатися, а їм дуже-дуже не хотілося про це навіть думати. Збившись докупи, вони розгублено переступали з ноги на ногу, і кожен чекав, щоб заговорив хтось інший, і тільки підштовхували одне одного та шепотіли: "Ну, давай ти",— і помаленьку виштовхали наперед Іа-Іа, а самі з'юрмилися за ним.

— Що трапилось, Іа? — спитав Крістофер Робін.

Іа помахав хвостом, мабуть, для того, щоб піддати собі духу, й заговорив:

— Крістофере Робіне,— сказав він,— ми прийшли, щоб сказати... Щоб передати... як воно зветься... писав один... але ми всі... через те, що ми чули... я хочу сказати, що всі ми знаємо, одне слово, ти сам розумієш... Ми... Ти... Словом, щоб не казати зайвого, ось, візьми!

Він вручив Крістоферові Робіну паперовий сувій, сердито озирнувся на інших і з притиском сказав:

— Увесь Ліс сюди збігся! Ні ступити, ні продихнути! Ніколи в житті не бачив такого безглуздого збіговиська тварин і, головне, не там, де треба. Невже ви не розумієте, що Крістофер Робін хоче побути на самоті? Я пішов!

І він понуро потрюхикав геть.

Самі як слід не розуміючи чому, інші теж почали розходитись, і, коли Крістофер Робін дочитав ВІРШОТВІР до кінця і підвів очі, щоб сказати "Дякую", перед ним стояв лише один Вінні-Пух.

— Це дуже зворушливо,— сказав Крістофер Робін, згортаючи папір та запихаючи його до кишені.— Ходімо, Пуше,— і сам швидко пішов уперед.

— А куди ми йдемо? — спитав Пух, намагаючись не відставати і водночас зрозуміти, щоїх чекає там, попереду,— нова ЕХ-СПОТИКЦІЯ чи якесь інше Я-НЕ-ЗНАЮ-ЩО.

— Нікуди,— сказав Крістофер Робін.

Отож вони й пішли туди, і після того, як здолали чималий шмат дороги, Крістофер Робін спитав:

— Пуше, що ти любиш робити більш за все на світі?

— Ну,— відповів Пух,— найбільше я люблю... — тут йому довелося замовкнути й подумати. Бо хоч їсти мед — то дуже приємна робота, але є така мить, — саме перед тим, як ти ось-ось допадешся до меду, — коли тобі ще приємніше, ніж тоді, коли ти вже той мед їси, тільки Пух не знав, як ця мить називається. І ще він подумав, що гратися з Крістофером Робіном — це також дуже приємна робота і гратися з Пацем — це також дуже приємна робота, і от, коли він усе це обдумав, він сказав:

— Найбільше на світі я люблю, коли ми з Пацем приходимо до тебе в гості і ти кажеш: "Може, треба вже підкріпитися?", а я кажу: "Ну, я не проти, а як ти, Пацю?" — і день такий веселий-веселий, і всі пташки співаютьспівають...

— Усе це я також люблю,— сказав Крістофер Робін,— але от що я найбільше люблю робити, то це — нічого.

— А як ти його робиш? — спитав Пух після тривалого й глибокого роздуму.

— Ну, дуже просто. От, наприклад, саме тоді, коли я збираюся це робити, мене питають: "Що ти збираєшся робити, Крістофере Робіне?", а я кажу: "Та нічого", а тоді йду й роблю.

— А-а, зрозуміло,— сказав Пух.

— От, наприклад, зараз ми також робимо таку нічогенькусправу.

— А-а, зрозуміло,— повторив Пух.

— Наприклад, коли просто кудись собі йдеш і слухаєш те, чого ніхто не чує, — додав Крістофер Робін.

— А-а! — сказав Пух.

Вони йшли, думаючи про Се й про Те, і помаленьку прийшли до Зачарованого Місця, яке мало назву Капітанський Місток, оскільки було розташоване на самісінькій верхівці найвищого пагорба в Лісі. Там росло шістдесят із лишком дерез, і Крістофер Робін знав, що це місце зачароване, бо ніхто не міг порахувати, скільки тут дерев — шістдесят три чи шістдесят чотири, — навіть коли прив'язував до кожного порахованого дерева мотузочку.

Як і належить Зачарованому Місцю, земля тут також була не така, як у Лісі, де росли різні колючки та папороть; тут земля всуціль була устелена м'яким, шовковистим килимком із зеленої трави.