Алан Мілн: Вінні-Пух

— Я так і думала,— сказала Сова.— І ось точнісінько такого буряного дня, як сьогодні, мій дядечко Роберт, чий портрет ти, Пацю, бачиш на стіні праворуч, повертаючись пізньої години з... Що це?

Замок голосно й погрозливо затріщав.

— Стережися! — закричав Пух.— Обережно, годинник! Пацику, з дороги! Пацику, я на тебе падаю!

— Рятуйте! — заверещав Паць.

Пухів -бік кімнати повільно перевертався догори дриґом... Його стілець посунувся на Пацеве крісло. Настінний годинник плавно ковзнув по грубці, збиваючи по дорозі вазони, і, нарешті, все це разом гепнулося на те, що хвилину тому було ще підлогою, а тепер намагалося стати стіною.

Дядечко Роберт, якому, напевно, забажалося стати килимком, прихопив собі для компанії рештки знайомої стіни і налетів на Пацеве крісло саме тієї миті, коли Паць намірився з нього зіскочити.

Одне слово, деякий час справді нелегко було визначити, де північ... Потому затріщало ще дужче... вся кімната затремтіла, мов у лихоманці... й настала тиша.

......................................

В кутку завовтузилася скатертина.

Потому вона згорнулася в клубок і перекотилася через усю кімнату.

Потому вона підскочила кілька разів і вистромила два вуха.

Потому вона ще раз перекотилася через кімнату і розгорнулася.

— П-пуше! — затинаючись промовив Паць.

— Що? — сказало одне із крісел.

— Де ми?

— Я не зовсім розумію,— відповіло крісло.

— Ми... ми в гостях у Сови?..

— М-мабуть, що так, бо ми саме збиралися пополуднувати, та так і не пополуднували.

— Ох! — сказав Паць.— Послухай, а в Сови завждипоштова скринька була на стелі?

— А хіба вона там?

— Еге, поглянь.

— Не можу, — сказав Пух, — я лежу носом донизу, а так, Пацю, стелю розглядати дуже незручно.

— Ну, словом, вона там, Пуше.

— Може, вона переїхала туди? — сказав Пух.— Просто так, щоб не сидіти на місці?..

Під столом в іншому кутку кімнати щось зашаруділо, і на очі своїх гостей знову з'явилася Сова.

— Гей, Пацю,— сказала Сова з дуже роздратованим виглядом.— Де Пух?

— Я й сам не зовсім розумію, де я,— сказав Пух.

Сова озирнулася на його голос і насуплено зиркнула на ту частину Пуха, яка ще трохи виднілася з-під крісла.

— Пуше,— з докором сказала вона,— це тинаробив?

— Ні,— скромно сказав Пух,— навряд чи це я.

— А хто ж?

— По-моєму, це вітер,— сказав Паць.— По-моєму, твою хатку повалило вітром.

— Ага, он воно що! А я гадала, що це витівки Пуха.

— Ні,— сказав Пух.

— Якщо це вітер,— сказала Сова,— то Пух, мабуть, і справді не винен. Тоді ми знімемо з нього тягар провини.

Із цими милостивими словами вона злетіла вгору, щоб помилуватися своєю новою стелею.

— Пацю! — голосним шепотом покликав свого друга Пух.

Паць нахилився до нього:

— Чого тобі, Пуше?

— Що, вона сказала, з мене треба зняти?

— Вона сказала, що не звинувачує тебе.

— А-а! А мені вчулося, ніби вона сказала, що з мене треба зняти те, що на мені лежить... Еге, тепер ясно.

— Сово,— сказав Паць,— злети вниз та спробуємо допомогти Пухові.

Сова, яка ніяк не могла намилуватися своєю поштовою скринькою на стелі, злетіла донизу. Удвох із Пацем вони довго смикали й штовхали крісло, й нарешті Пух таки вирачкував з-під нього і зміг огледітися довкола.

— Так-так! — сказала Сова.— Приємне видовисько!

— Що ми будемо робити, Пуше? Ти можеш щось придумати? — спитав Паць.

— Еге, я саме думав над однією штукою,— сказав Пух.— І придумав таку собі дрібничку.

І Пух заспівав:

— Оце й усе! — сказав Пух.

Сова осудливо кахикнула й сказала, що коли Пух певен, що це справді все, то тепер вони можуть спрямувати свої Розумові Здібності на Проблему Пошуків Виходу.

— Бо тепер,— сказала Сова,— ми не можемо вийти через те, що досі було Парадними Дверима. На них щось звалилося.

— А як можна вийти ще? — стривожився Паць.