Туве Янсон - Диво-капелюх

І Гемуль рушив далі походжати лісом.

Мумі-троль і Хропка скерували свої хмарки ще вище, над верхівки дерев, і загойдалися на сонечку. Вони міркували, що б Гемуль міг збирати.

— Черепашки, — запропонувала Хропка.

— Або гудзики від штанів, — сказав Мумі-троль.

Але тепло навівало сон, і міркувати було важко. Вони полягали горілиць і задивились у весняне небо, де співали жайворонки.

І раптом вони побачили першого метелика. Кожен знає, що як побачиш першого метелика жовтого, літо буде веселе. А як білого, то тільки спокійне (про чорних взагалі немає мови, бо то зовсім погана прикмета).

Але цей метелик був золотий.

— Що це може означати? — здивувалася Хропка. — Я ще ніколи не бачила золотого метелика.

— Золотий ще краще, як жовтий. Ось згадаєш моє слово!

Коли Мумі-троль і Хропка вернулися додому на обід, вони зустріли на ганочку Гемуля. Той аж сяяв з радощів.

— Ну? — спитав Мумі-троль. — Що ти збиратимеш?

— Рослини! — вигукнув Гемуль. — Я буду ботаніком! Це Хропикові спало таке на думку. Я зберу найкращий у світі гербарій!

Гемуль розгорнув сукню [1] Гемуль завжди ходив у сукні, успадкованій від своєї тітки по матері. Я маю підозру, що всі Гемулі ходили в сукнях. Дивно, але це щира правда (прим. авт.). , щоб показати перші свої знахідки. Серед грудок землі й листя лежала цибулинка зозулиних черевичків.

— Gagea lutea, — гордо виголосив Гемуль, — перший номер у моїй колекції. Бездоганний екземпляр.

Він пішов на веранду і висипав усе на стіл.

— Пересувайся на край зі своїм зіллям, — сказала мама Мумі-троля, — бо тут стоятиме юшка. Всі прийшли? Ондатр іще спить?

— Як порося, — відповів Пхик.

— Весело вам було сьогодні? — запитала Мумі-мама, понасипавши всім тарілки.

— Страх як весело! — загукали всі.

Другого ранку, коли Мумі-троль пішов до повітки випустити п’ять хмарок, їх там не було жодної. А на дні диво-капелюха знову лежало кілька шкаралущ. І ніхто не здогадався, що ті шкаралущі мали щось спільне з хмаринками.

де розповідається про те, як Мумі-троль перетворився на привид і як нарешті покарано Мурашиного Лева, а також про таємну нічну мандрівку Мумі-троля і Мумрика-Нюхайлика.

Одного теплого літнього дня, коли надворі йшов дощ, Мумі-троль та його друзі надумали гратися в піжмурки в хаті.

Пхик став у куток, сховав носа в лапи й почав голосно рахувати. Дорахувавши до десяти, він обернувся і заходивсь шукати: спершу в звичайних місцях, а тоді в несподіваних.

Мумі-троль заліз під стіл на веранді, але був невдоволений. Що це за сховок! Пхик неодмінно підніме скатертину і знайде його. Мумі-троль озирнувся й побачив високого чорного капелюха, якого хтось поставив у кутку.

І враз йому спала блискуча думка! Пхик нізащо не здогадається підняти капелюха.

Мумі-троль тихенько поповз у куток і швидко насунув на себе капелюха. Той сягав йому тільки до пупа, але якщо добре скорчитись та підібгати хвостика, то можна й зовсім сховатися.

Мумі-троль слухав, як Пхик знаходив усіх одного по одному, і хихотів сам до себе. Гемуль, мабуть, знову сховався під канапу, він не міг придумати собі кращого сховку. Тепер усі бігали по хаті й шукали його, Мумі-троля.

Він ще трохи почекав, а тоді подумав: чи не розсердяться вони, що їм довелося так довго шукати? Він виліз з-під капелюха, просунув голову в двері й гукнув:

— Куку!

Пхик довго дивився на нього, тоді неприязно сказав:

— Сам ти Куку!

— Хто то? — пошепки спитала Хропка.

Решта всі похитали головами, не зводячи погляду з Мумі-троля.

Бідолашний Мумі-троль! У диво-капелюсі він обернувся на якусь химеру. Все, що було в нього повиє й кругле, зменшилося, а все, що було тонке й маленьке, — виросло. Та найчудніше, що він єдиний не міг побачити, що з нього стало.

— Я всіх вас здивую, — сказав Мумі-троль, незграбно ступаючи довгими цибатими ногами. — Ви нізащо не вгадаєте, де я ховався!

— А нам байдуже, де ти ховався, — мовив Хропик. — Але ти такий препоганий на вроду, що хоч кого здивуєш.

— Які ви жорстокі,— пригнічено промурмотів Мумі-троль. — Я знаю, вам довелося довго шукати мене. А що ми тепер робитимем?

— Найперше тобі годилося б відрекомендуватися, — холодно мовила Хропка. — Ми ж не знаємо, хто ти.