Туве Янсон - Диво-капелюх

— Мамо! — гукнув Мумі-троль. — Ходіть поглянути на тата!

Мама відчинила двері з кухні і вражено спинилася на порозі.

— Личить мені? — запитав Мумі-тато.

— Нічого, — відповіла мама. — Еге ж, ти в ньому дуже поважний. Але він трішечки завеликий на тебе.

— Може, так краще? — запитав Мумі-тато і зсунув капелюха на потилицю.

— Гм… і так нічого, — сказала мама. — Та все ж мені здається, що без капелюха ти якийсь показніший.

Тато оглядав себе в дзеркалі спереду, ззаду, з усіх боків, тоді поклав капелюха на стіл і, зітхнувши, сказав:

— Твоя правда. Не всім треба чепуритися, дехто й так гарний.

— Не всі люблять чепуритися, — лагідно поправила його мама Мумі-троля. — Їжте більше яєць, діти, ви ж цілу зиму прожили на самій глиці!

І вона вернулася до кухні.

— Що ж ми зробимо з капелюхом? — запитав Пхик. — Він такий гарний.

— Поставимо його замість кошика, будемо кидати сміття, — сказав тато.

І він подався до кімнати нагору писати свої мемуари — велику книжку, де розповідалося про бурхливу молодість Мумі-тата.

Мумрик-Нюхайлик примостив капелюх на підлозі між столом і дверима до кухні.

— От ми й маємо нові меблі,— сказав він і засміявся, бо був байдужий до всіх на світі речей. Йому було добре в старому вбранні, яке він носив, відколи народився (коли і як — ніхто не знає). З однією тільки річчю він не міг розлучитися — з гармонією.

— Коли ви вже доснідали, то ходімо глянути, що поробляють Хропики, — запропонував Мумі-троль.

Виходячи, він укинув шкаралущу з яєць у кошик, бо часом любив порядок.

Кімната спорожніла.

У кутку між столом і дверима до кухні стояв диво-капелюх, а в ньому на дні лежала шкаралуща з яєць. І враз сталося диво дивне. Шкаралуща почала змінюватися.

А справа ось у чім: усе, що довго побуде в тому капелюсі, обертається на щось зовсім інше, а на що саме, ніхто не знає наперед. Добре, що татові Мумі-троля капелюх не прийшовся до лиця, бо якби він походив у ньому довше, то ні одна жива душа не знає, що б з нього стало. А так йому лише трохи поболіла голова і до вечора все минулося.

Але шкаралуща зосталася в капелюсі й почала міняти свою форму. Вона зберегла білий колір, зате почала рости й робитися м’якою та вовнистою. За годину вона сповнила капелюх по криси. Потім з капелюха викотилися п’ять невеличких круглих хмарок, попливли верандою, легенько спустилися східцями й спинилися в повітрі над самою землею. А диво-капелюх лишився порожній.

— Ото лиха година! — вигукнув Мумі-троль.

— А вони не гарячі? — занепокоєно спитав Хропик.

Хмарки стояли нерухомо, не міняючи форми, і ніби на щось чекали.

Хропка дуже обережно простягла лапку й торкнулася найближчої хмарки.

— На дотик ніби вата! — здивувалася вона.

Решта всі також підступили ближче й торкнулися хмарок.

— Ніби подушечки, — сказав Пхик.

Мумрик-Нюхайлик штовхнув одну хмарку.

Вона трішки підлетіла й знову спинилася.

— Чиї вони? — запитав Пхик. — Як вони опинилися на веранді?

Мумі-троль похитав головою і сказав:

— Я ще зроду такого дива не бачив. Може, покликати маму?

— Ні, ні! — вигукнула Хропка. — Ми самі їх випробуємо. Вона підтягла хмарку до землі й пригладила її лапками. — Яка м’якенька!

А за мить вона вже сиділа на хмарці, хихотіла й гойдалася вгору та вниз.

— Я також можу! — крикнув Пхик і вибрався на другу хмарку. — Гей-гоп!

Та коли він вигукнув «гоп!», хмарка піднялася й описала над землею гарну дугу.

— Ой леле! — крикнув Пхик. — Вона рухається!

Тепер кожне з них осідлало по хмарці, і всі загукали:

— Гей-гоп! Гей-гоп!

Хмарки рушили з місця, застрибали, мов великі слухняні кролики. Хропик перший зметикував, як ними керувати. Легенько натиснеш однією лапою — і хмарка звертає вбік. Двома лапами — рівно вперед. Похитаєш спиною — і хмарка здіймається вгору, аж поки знову перестанеш.

Страх як було весело!

Вони знялися понад верхів’я дерев і понад дах будиночка Мумі-троля. Мумі-троль спинився на своїй хмарці перед вікном Мумі-тата й гукнув:

— Кукуріку!

Він був такий захоплений, що не придумав нічого кращого.

Мумі-тато впустив перо, яким писав мемуари, й підбіг до вікна.

— Присягаюся моїм хвостом! Присягаюся моїм хвостом! — тільки й спромігся вимовити Мумі- тато.

— З цього вийде гарний розділ у ваших мемуарах, — сказав Мумі-троль.

Тоді скерував хмарку до кухонного вікна й гукнув маму.

Мумі-мама якраз смажила картоплю з м’ясом і дуже поспішала.