Елеонор Портер - Полліанна

Наступного дня Полліанна нарешті розплющила очі й зрозуміла, де вона.

— Що трапилося, тітонько Поллі? Вже день, а я чомусь і досі в ліжку! — загукала вона. — Ох, я і встати не можу! — простогнала Полліанна, зробивши спробу підвестися, і впавши назад на подушку.

— Ні-ні, люба, тобі потрібно деякий час полежати, — заспокоїла її тітка. Вона говорила швидко і дуже тихо.

— Але що трапилося? Чому я не можу вставати? — не вгавала дівчинка.

Міс Поллі кинула благаючий погляд на молоду жінку у білій шапочці. Та стояла біля вікна, і Полліанна ще не встигла її помітити.

— Скажіть їй, — самими лише губами мовила медсестра.

Міс Поллі відкашлялася, намагаючись позбутися спазму в горлі, що заважав їй говорити.

— Учора ввечері тебе збив автомобіль, люба. Але зараз це вже неважливо. Я хочу, щоб ти ще відпочила і трохи поспала.

— Збив автомобіль? О, так, я перебігала через дорогу — почала пригадувати здивована дівчинка. А потім піднесла руку до свого чола: — А чому тут забинтовано й болить?

— Ти головне відпочивай, відпочивай… — знову повторила міс Поллі.

— Але тітонько Поллі, я почуваюся так дивно і так… погано! Я зовсім не відчуваю ніг!

Міс Поллі кинула на медсестру ще один благальний погляд і підвелася. Медсестра одразу ж підійшла до ліжка хворої.

— А тепер дозволь мені з тобою поговорити, — весело почала вона, — думаю, вже час нам із тобою познайомитися! Я місіс Гант, і я допомагатиму твоїй тітоньці дбати про тебе. А перше, про що я хочу тебе попросити, — це проковтнути ось ці маленькі білі пігулки.

На обличчі Полліанни з'явився страх.

— Але я зовсім не хочу, щоб про мене дбали — тим більше довго! Я хочу встати, мені потрібно до школи! Я зможу піти туди завтра?

Від вікна, до якого підійшла тітка Поллі, почувся стишений стогін.

— Завтра? — весело перепитала медсестра. — Мабуть, мені все-таки доведеться трохи потримати тебе тут. Але ти маєш проковтнути ці маленькі пігулки, і ми побачимо, чи вони тобі допоможуть.

— Гаразд, — нарешті погодилася дівчинка, а потім трохи невпевнено додала: — Та я обов'язково маю піти до школи післязавтра, бо скоро почнуться іспити.

За мить вона стала розповідати місіс Гант про школу, автомобіль, який її збив, про те, як болить голова, але скоро її голос стих, і вона нарешті заснула — завдяки маленьким білим пігулкам, які проковтнула раніше.

Полліанна не пішла до школи ані «завтра», ані «післязавтра». Вона ніяк не могла прийти до тями, а коли до неї іноді поверталася свідомість, починала стривожено розпитувати про свій стан. Так було тиждень, а коли лихоманка нарешті минула, а біль став не таким сильним, дівчинка нарешті повністю прийшла до тями. І їй знову розповіли про те, що з нею сталося.

— Отже, мене просто збила машина, і я зовсім не хвора, — полегшено зітхнула Полліанна. — Що ж, тоді я навіть рада!

— Ти р-рада? — здивовано перепитала її тітка, яка сиділа біля ліжка.

— Так, адже краще мати зламані ноги, як у містера Пендлтона, аніж бути інвалідом на все життя, як місіс Сноу. Зламані ноги врешті зростаються, та якщо ти інвалід — це на все життя.

Міс Поллі нічого не відповіла їй щодо зламаних ніг. Вона раптом підхопилася й підійшла до маленького туалетного столика в іншому кутку кімнати. Там вона почала займатися нехарактерною для такої педантичної і стриманої жінки справою — переставляти всі дрібнички з одного місця на інше. Вона навіть не дивилася на речі, які брала до рук, і чомусь дуже зблідла.

Полліанна ж лежала в ліжку і з задоволенням спостерігала за різнобарвними спалахами світла на стелі — промені проходили крізь кришталеві підвіски містера Пендлтона, почеплені на вікні.

— Я рада, що в мене не віспа, — раптом мовила дівчинка, — бо це було б навіть гірше за ластовиння. А ще рада, що це не кашлюк — дуже вже неприємний той кашель, просто жахливий, правда ж? І добре, що це не апендицит чи кір — бо тоді вам би не дозволили тут сидіти.

— Ти з багатьох речей радієш, люба, — стиха відповіла тітонька Поллі, чомусь приклавши долоню до горла, ніби комірець став їй затісний.

— Авжеж, — весело засміялася Полліанна, — я багато про що думаю, дивлячись на цю кольорову веселку. Обожнюю веселки! Добре, що містер Пендлтон подарував мені ці кришталики! А ще я рада, що так і не розповіла про дещо. І не знаю чому, та я навіть рада, що зі мною стався нещасний випадок!