Елеонор Портер - Полліанна

Кілька хвилин вони обоє мовчали. Преподобний сидів біля дерева і, здавалося, геть забув про присутність Полліанни. Він вийняв з кишені якісь папери й розгорнув їх, але не читав. Натомість чоловік пильно спостерігав за листком, що лежав на землі неподалік, хоча той зовсім не був гарним. То був сухий пожовклий листок. Полліанна ж спостерігала за пастором, і серце її сповнилося щирим співчуттям.

— Сьогодні такий гарний день, — із надією на розмову зауважила дівчинка.

Якусь мить преподобний мовчав, але потім схаменувся:

— Що? Ах, так, день просто чудовий!

— І навіть не холодно, хоч уже й жовтень надворі, — вела далі Полліанна. — Знаєте, у містера Пендлтона є камін, але він каже, що йому й так не холодно. То ми просто милуємось палаючим вогнем. Я люблю дивитися на вогонь, а ви?

Цього разу містер Форд нічого не відповів, і Полліанна трохи почекала, перш ніж спробувати знову але цього разу зайшла з іншого боку.

— Вам подобається бути священиком?

— Чи подобається мені? Що за дивне питання? — стрепенувся чоловік. — Чому ти про це запитуєш, дитино?

— Просто так. Бачте, у вас такий вираз обличчя… Мій тато теж іноді мав такий вигляд.

— Справді? — ввічливо підтримав бесіду преподобний, утім, не зводячи очей із сухого листка.

— Так, і тоді я запитувала його про те саме, що й вас, — чи подобається йому бути священиком.

— І що ж він відповідав на це? — невесело усміхнувся чоловік.

— Звісно, він переважно казав «так», але іноді зауважував, що й на мить не лишився б священиком, якби у Біблії не було стільки радісних текстів.

— Яких текстів? — преподобний Пол Форд нарешті відвів погляд од листка й поглянув на життєрадісне личко дівчинки.

— Ну, тато їх так називав, — засміялася вона, — хоча в Біблії вони, звісно ж, називаються інакше. Наприклад, тексти, що починаються з «Радуйся», «Радуюсь, Боже» і подібні до них. Знаєте, їх насправді дуже багато. Колись татові було зовсім нелегко, то він узяв та й полічив їх. І виявилося, що їх аж вісімсот!

— Вісімсот?!

— Так, вісімсот текстів, які велять нам радіти, тому тато й назвав їх «радісними».

— О! — на обличчі пастора з'явилося здивування. Він поглянув на аркуші, які тримав у руках, і йому на очі потрапила фраза: «Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри…» — То твоєму татові подобалися такі радісні тексти? — стиха запитав він.

— Так! — закивала головою дівчинка. — Коли він їх порахував, йому одразу стало краще. Тоді він сказав, що якщо Бог вісімсот разів велів кожному з нас радіти, отже, Він справді хоче, щоб ми раділи — хоча б іноді. І татові було соромно, що до того він не радів часто. І це йому завжди допомагало, коли щось ішло шкереберть — наприклад, сварилися леді з Жіночої допомоги… тобто коли вони не могли дійти згоди, — швидко виправилася Полліанна. — А ще тато казав, що саме ці тексти допомогли йому придумати гру. Ми почали грати в неї, коли мені прислали милиці, але він усе одно казав, що без Біблії придумати таку гру було б складно.

— І що ж то була за гра? — поцікавився священик.

— Гра в радість. Про те, що можна знайти щось радісне в усьому, що нас оточує. І, як я вже казала, почалося все з милиць, — і Полліанна охоче розповіла всю історію — цього разу її слухав чоловік із розумінням в очах.

Трохи згодом Полліанна і священик спустилися з пагорба, узявшись за руки. Дівчинка аж сяяла від задоволення. Вона так любила говорити, а цього разу її справді хотіли слухати.

Преподобний Форд із неабиякою цікавістю слухав її розповіді про гру, батька та життя в Жіночій допомозі.

Біля підніжжя пагорба їхні дороги розійшлися, і далі вони вже йшли кожен сам по собі.

Того вечора пастор замислено сидів у своєму кабінеті. Перед ним на столі лежало кілька аркушів паперу, на яких він написав свою проповідь. У руці ж над стосом чистого паперу завмер олівець — він збирався писати нову. Та священик, здавалося, не думав ані про ту проповідь, яку написав, ані про ту, яку збирався написати. Він на мить уявив себе далеко — у маленькому західному містечку, де пастор-місіонер — бідний, хворий, стурбований — старанно вишукував у Біблії тексти, що веліли вірянам радіти.

Через деякий час преподобний усе-таки змусив себе повернутися з подорожі, яку він подумки здійснив, і розгладив аркуші паперу.

«Матвія, 23; 13–14 і 23», написав було він, та раптом безсило впустив олівця на стіл. Натомість пастор присунув до себе журнал, що його раніше залишила на столі дружина. Він почав утомлено проглядати сторінку за сторінкою, аж поки його погляд не зупинився на словах: «Одного дня хлопчик на ім'я Том відмовився принести дрова на прохання матері. Батько ж сказав йому: „Томе, я впевнений, ти з радістю підеш і принесеш дрова для мами“. Не сказавши ані слова, хлопчик пішов по дрова. Чому ж він так вчинив? Тому що батько показав свою впевненість у тому, що син вчинить правильно. А якби він сказав: „Томе, я чув, що ти відповів уранці матері, і мені соромно за тебе! Негайно йди і наповни ящик дровами!“. Якби він так сказав, будьте певні, що ящики для дров і досі стояли б порожніми».