Елеонор Портер - Полліанна

— Так, Полліанно, я все розумію. Ти не можеш її покинути — тепер, — мовив чоловік. — Я більше не проситиму тебе переїхати. — Він говорив так тихо, що дівчинка ледве почула його останні слова.

— Але ж ви не знаєте, яку чудову новину я вам хочу розповісти, — нагадала Полліанна. — Є дещо, що може принести вам справжню радість!

— Гадаю, це не для мене, дівчинко, — заперечив містер Пендлтон.

— Ні, сер, якраз для вас. Ви ж самі казали — лише рука й серце жінки чи присутність дитини роблять із дому справжню домівку. А з присутністю дитини я вам допоможу. Щоправда, це буду не я, а дехто інший…

— Окрім тебе мені ніхто не потрібен! — рішуче виголосив містер Пендлтон.

— Потрібен! Ви це зрозумієте дуже скоро, адже ви такий хороший і добрий! Тільки згадайте про кришталеві підвіски, і золоту монету для Ненсі, і всі ті гроші, що ви їх відкладали для язичників, і…

— Полліанно! — роздратовано вигукнув чоловік. — Давай не будемо верзти такі нісенітниці! Я вже сто разів тобі казав — немає жодних грошей для язичників! За все життя я не послав їм ані пенні! Ось так!

Він задер угору підборіддя, але врешті змусив себе поглянути на дівчинку, щоб побачити (як він очікував) безмежне розчарування в її очах. Та на превеликий подив, розчарування не було — лише здивування і радість.

— О! Як добре! — загукала вона, плескаючи в долоні. — Я така рада! Тобто, мені насправді дуже жаль язичників, але я рада, що вам не потрібні маленькі хлопчики з Індії, бо всім навкруги тільки вони й потрібні. Тому я рада, що ви більше хотіли б Джиммі Біна. Тепер я знаю — ви його залюбки візьмете!

— Кого я візьму?

— Джиммі Біна. Він і буде для вас «присутністю дитини», і це для нього буде щастям. Минулого тижня мені довелося повідомити йому що навіть моя Жіноча допомога із Заходу не може його взяти, і він дуже засмутився. Але тепер, коли він про все дізнається, радість буде безмежною!

— Може, він і радітиме, та я — ні! — рішуче відповів на це містер Пендлтон. — Це нісенітниці, Полліанно!

— То ви його не візьмете? — розгублено запитала дівчинка.

— Саме це я й кажу, — відповів він.

— Але він був би чудовою «присутністю дитини», — мало не плачучи, наполягала Полліанна. — І вам не було б так самотньо, якби Джиммі був поряд.

— Не сумніваюся, — гмикнув чоловік, — але я краще оберу самотність!

Чомусь тільки цієї миті Полліанна, вперше за кілька тижнів, пригадала, що їй колись розповіла Ненсі. І вона рішуче заговорила:

— Ви, мабуть, вважаєте, що гарний живий хлопчик — це гірше, аніж старий і мертвий скелет, якого ви зберігаєте десь у шафі?! Але я так не думаю, от!

— Скелет?

— Так, Ненсі розповіла мені, що ви зберігаєте його — десь у шафі.

— Гм, це… — і раптом чоловік відкинув голову назад і щиро розреготався. Настільки щиро, що Полліанна чомусь злякалася й почала плакати. Побачивши це, Джон Пендлтон замовк і сів рівно. Його обличчя знову набуло серйозного вигляду.

— Знаєш, Полліанно, тут ти, мабуть, таки маєш рацію, навіть більше, ніж сама гадаєш, — м'яко почав він. — Насправді я розумію, що «гарний живий хлопчик» значно кращий, аніж мій скелету шафі, але всі бояться змін. Люди дуже часто міцно тримаються за свої скелети, моя мила дівчинко. Та я хочу більше дізнатися про цього гарного хлопчика — Джиммі Біна. Ти мені розповіси?

І Полліанна з радістю почала розповідати про все, що тільки знала.

Можливо, саме сміх змусив містера Пендлтона забути про свій смуток або ж те, як щиро Полліанна розповіла історію Джиммі Біна, та сталося диво — серце містера Пендлтона стало м'яким і люблячим. Полліанна поверталася додому із запрошенням для Джиммі Біна — містер Пендлтон кликав їх обох до великого будинку на пагорбі наступної суботи.

— Я така рада! Я впевнена, що він вам дуже сподобається! — мовила Полліанна на прощання. — Мені так хочеться, щоб у Джиммі Біна був дім і той, хто про нього дбатиме!

Опівдні, саме тоді, коли Полліанна розповіла Джону Пендлтону про Джиммі Біна, преподобний отець Пол Форд піднявшись пагорбом, заглиблювався у Пендлтонськии ліс, сподіваючись, що благодатна краса природи зможе вилікувати його зранене серце.

Він і справді дуже страждав. Протягом останнього року стосунки між його прихожанами з кожним місяцем дедалі погіршувалися, і що б він не робив, його зусилля були марними. Преподобний сердився, щось постійно доводив, благав, умовляв, іноді навіть намагався не звертати уваги на сварки. Та йому здавалося, що заздрощі, невдоволення, лайки навіть продовжували поширюватися. Він постійно молився за свою паству — із відкритим серцем та великими сподіваннями. Та сьогодні він усвідомив, що сили його вичерпуються.