Елеонор Портер - Полліанна

— О! Я цього не знав, — стиха мовив він.

— Так, це він, і я рада, що все так чудово виходить, — заторохкотіла дівчинка, побачивши, що вони наближаються до маєтку Гаррінґтонів. — Знаєте, містер Пендлтон запропонував мені переїхати жити до нього. Але я ніколи б не змогла покинути тітоньку — після того, як вона була така добра до мене! А потім він розповів мені, що мріяв про руку й серце однієї жінки, і тепер мені зрозуміло, про кого тоді йшлося. І я так зраділа! Бо якщо він готовий помиритися, все тепер буде добре. Тож або ми з тітонькою Поллі переїдемо жити до нього, або він приїде до нас. Щоправда, тітонька про це ще не знає, і ми ще не все владнали… Мабуть, тому він і хоче мене бачити сьогодні.

Лікар раптом сів дуже прямо. На його вустах з'явилася дивна усмішка.

— Так-так, можу тільки уявити, як сильно містер Пендлтон хоче бачити тебе, Полліанно, — погодився він і напнув повіддя, щоб зупинити візок якраз перед вхідними дверима.

— Он у вікні тітонька Поллі! — загукала Полліанна, втім, за мить вона додала: — Її вже там немає, хоча я впевнена, що бачила її!

— Авжеж, тепер її там немає, — мовив лікар, і його усмішка кудись зникла.

Коли Полліанна нарешті приїхала до містера Пендлтона, він помітно нервував.

— Полліанно, — одразу ж почав він, — я всю ніч міркував і намагався зрозуміти, що саме ти мала на увазі вчора, коли сказала, що я прагну руки й серця твоєї тітки Поллі? Що це мало означати?

— Я тільки хотіла сказати, що ви ж раніше кохали одне одного, тож я дуже рада, що ваші почуття лишилися незмінними й тепер.

— Кохали? Я і твоя тітка Поллі? — щиро здивувався містер Пендлтон.

Почувши це, Полліанна розгубилася:

— Але ж як, містере Пендлтон? Ненсі сказала мені, що ви кохали…

— Нісенітниця! Мушу сказати, що твоя Ненсі насправді нічогісінько не знає! — насмішкувато мовив чоловік.

— То ви не кохали її? — у голосі дівчинки вчувався розпач.

— Ніколи в житті!

— Тоді в цієї історії не буде щасливого кінця, як у книгах, — ще більше засмутилася Полліанна.

Містер Пендлтон мовчав і замислено споглядав краєвид за вікном.

— Як жаль! А все так гарно починалося, — мало не плакала Полліанна. — І я б залюбки переїхала сюди разом із тітонькою Поллі.

— А тепер не переїдеш? — запитав хворий, не повертаючи голови.

— Ні, я не можу. Адже я тьоті-Полліна. Почувши це, чоловік рвучко повернувся до дівчинки.

— Перш ніж ти стала «тьоті-Полліна», Полліанно, ти була мамина… І саме її руки й серця я прагнув багато років тому.

— Моєї мами?

— Так. Я не хотів тобі розповідати, але, мабуть, воно й на краще — те, що ти зараз про все дізнаєшся, — вимовивши ці слова, містер Пендлтон чомусь дуже зблід.

Полліанна помітила, що йому важко говорити. Вона дивилася на нього, широко розплющивши очі й відкривши рота.

— Бачиш, я дуже кохав твою маму, але вона — вона мене зовсім не любила. І згодом поїхала з міста разом із твоїм батьком. Тоді я й зрозумів, наскільки вона для мене важлива. Здавалося, що земля зникає з-під моїх ніг, і… втім, нічого. Усе життя я прожив скупим, суворим і дратівливим стариганем, хоча зараз мені ще й шістдесяти немає. А тоді одного дня, як одна із отих кришталевих підвісок, що ти їх так любиш, у моє життя, пританцьовуючи, увійшла маленька дівчинка. І моє життя заграло різними барвами — пурпуровими, золотими, яскраво-червоними… Усі ці барви були від тебе, моя мила. Коли я дізнався, хто ти, мені здалося, що нам краще взагалі не бачитися. Я не хотів, щоб ти нагадувала мені про моє нещасливе кохання. Але тепер ти сама бачиш, як усе вийшло. Ти потрібна мені. Я хочу, щоб ти завжди була поряд. То як, дівчинко моя, ти погодишся переїхати до мене?

— Але ж, містере Пендлтон, а як же тітонька Поллі? — в очах дівчинки стояли гарячі сльози.

— А як же я? Як мені радіти всьому, коли тебе не буде поряд? Полліанно, тільки коли ти з'явилася в моєму житті, я почав радіти йому хоча б наполовину! Якби ти була моєю дівчинкою, я радів би всьому, і робив би все для того, щоб і ти раділа. Виконував би всі твої бажання, усі мої гроші — до єдиного цента — я б витратив на те, щоб зробити тебе найщасливішою у світі!

Полліанна, здавалося, не йняла віри своїм вухам.

— Містере Пендлтон, я б ніколи не дозволила вам витратити на мене гроші, які ви збирали для язичників!

У хворого почервоніли щоки. Він почав було говорити щось, та Полліанна вела далі:

— Я не розумію, чому ви не можете радіти без мене. Адже у вас стільки грошей, і ви багато добра робите для людей. Як же можна не радіти вашим подарункам? Ось, наприклад, ті підвіски, що ви подарували мені й місіс Сноу, або золота монетка для Ненсі на день народження, і…