Всеволод Нестайко - Чарівний талісман (збірник)

Проте немовля на колискову мою аніякісінької уваги. Кричить.

— Що ти йому про котів? — кажеш ти. — У них же котів іще нема Давай іншої.

Але й ця, бачу, ніякого впливу не робить. Я знову:

Та немовля кричить-розривається. Більше колискових я не знав.

— Ой Лесику, — кажеш ти. — Ой, здається мені, зараз прибіжать його допотопні батьки й поодривають нам голови Не могли вони таку малу дитину надовго кинути Давай краще чкурнемо звідси

Зітхнув я Була в твоїх словах правда Та оргвисновків, як каже наш староста Стьопа Чичибабін, зробити ми вже не встигли. Тільки ото я зітхнув, як раптом над нами почулося грізне «вау-вау!» — і здоровенне лаписько вистромилося з-за стовбура та схопило мене за руку. В ту ж мить таке саме лаписько опустилося десь ізгори й схопило за руку тебе

І наді мною схилилося страшнюче бородате обличчя (тато!), а над тобою таке ж саме страшнюче безбороде (мама!) Маленькі лоби Надбрівні дуги, під якими глибоко посаджені хижі очі. Широкі ніздрюваті носи. І квадратні щелепи

Ух! Аж зараз пересмикуюсь, як згадаю

— Риу-риу! — гарикнув просто мені в обличчя дикий тато.

— Шеу-шеу! — прошипіла тобі дика мама

У першу мить мову нам одібрало. Не могли ми й слова промовити.

А потім — треба ж рятуватися. Бо ще мить і…

— Вибачте! — пробелькотів я. — По-овірте, ми ж… нічого по-оганого не той… не зробили…

— Чесне слово! — пробелькотів ти.

Але, мабуть, нашої мови вони не розуміли. Бо тато повторив: «Риу-риу!», а мама: «Шеу-шеу!», й обоє грізно вишкірилися. Не знаю, що сталося б далі… Але нас виручило дике немовля Воно так могутньо закричало, що тато з мамою враз перезирнулися, відпустили нас і кинулися до нього.

Ми не барилися

Шугонули вниз і кинулися навтікача Бігти було важко, бо доісторична трава була густа, висока й колюча Але коли вам загрожує небезпека й ви тікаєте, то думати про те, щоб бігти було зручно й приємно, не доводиться

Коли ми вже зовсім захекались і відчули, що погоні нема, то спинилися й сіли перепочити під кущем якоїсь гігантської папороті

— Ну-у!.. — кажу я. — Страшні люди! Ще трохи, й він одірвав би мені кінцівки Кулачисько бачив? Більший за твою голову Як добрячий кавун Мабуть, гігантопітек.

— Чого там страшні, — кажеш ти. — Звичайні батьки, які люблять і оберігають свою дитину Гадаєш, якби на тебе хтось нападав, твої тато з мамою спокійно дивилися б?

— Та ми хіба нападали?

— А звідки їм знати? Стоять якихось двоє голодранців над дитиною і щось незрозуміле співають Ти ж чув, у них кажуть: «вау-вау», «риу-риу», «шеу-шеу»… А ти — «люлі-люлі, чужим дітям дулі…» Хто тебе зна, що в тебе на думці.

— Та-ак, — зітхнув я. — Але обідрані вони все-таки… жах! І квартирне питання… Жити в дуплі, прямо скажемо… А дитина? Ні пелюшок, ні повзунків, ні підгузничків. Казна-що!

— А звідки ти знаєш, що таке повзунки й підгузнички? — спитав раптом у цьому місці Жора. — Я, наприклад, не знаю. Бо своїх немовлячих років не пам'ятаю, а після мене в нас у сім'ї немовлят не було. Та й у вас, по-моєму, теж

Лесик почервонів:

— А що таке? Що таке? Обов'язково треба, щоб… Подумаєш, велике знання! Ха!

Але очі в нього були такі, як на уроці, коли він викручувався, не знаючи відповіді й водночас уникаючи двійки

— Ой, Лесику, щось ти крутиш! — сказав Жора.

Ви не забули, хто така Леся Чорнобривець?

Так-так, ота сама Лесикова й Жорина однокласниця, через яку в Лесикових грудях тьохкав соловейко, а в Жори холов кінчик носа.

Здається, нічого особливого в ній не було Звичайна собі дівчина. Ну, білявенька, світлоока Ну, чорнобрива (тут із прізвищем була абсолютна відповідність) Ну, досить гарненька. Але не така вже й красуня. Були в класі дівчатка й гарніші Хоча б та сама Аліна Гончарук. Або Майя Корчемська Або Маня Малюченко Не кажучи вже про Галочку Петриківську

Але на жодну з них ні соловейко в Лесикових грудях, ні кінчик Жориного носа не реагували А на Лесю реагували Та ще й як! Ну що ти скажеш!