Всеволод Нестайко - Чарівний талісман (збірник)

— Затверджую!

Підніс догори руку з блискавками. І…

Заблискотіло, загуркотіло, все полетіло кудись шкереберть.

Настала непроникна темрява

І на якийсь час ми з тобою, мабуть, знепритомніли

А коли отямилися, бачу — лежимо ми, Жоро, на голому холодному камінні перед входом у якусь печеру Навкруги непролазні чудернацькі хащі з гігантських папоротей, ліан і ще чогось незбагненного. На нас — ні штанів, ні сорочок, ні черевиків. Якісь благенькі звірячі шкури Ноги босі. Себе я не бачу, а ти замурзаний, як порося. І патлатий, скуйовджений, нестрижений Одне слово, дикун Первісна людина.

— Жоро! — з жахом кажу я. — Жоро!.. Що ж це сталося?!

Ти хоч і блідий як стіна, але самовладання не втратив (молодець!), кажеш:

— А що? Катастрофа! Не бачиш? Всесвітня! Догралися!..

— Що-що? — не хочу вірити я. — Припини! Це несерйозно!

— Серйозно, — зітхаєш ти, — на жаль, до печерного життя повернулися. На мільйони років тому У доісторичний час

— Ой! Що ж це буде?

— Не знаю, — знизуєш ти плечима.

— Ну й хащі! — роззираюсь я навкруги на всі оті папороті, ліани, плавуни чудернацькі. — О! — кажу. — Пізнаєш?

Подивився ти на гіллясту рослину з розетками видовженого листя:

— Ага!. Шиверекія подільська з нашої альпійської гірки Релікт третинного часу. Тільки гігантська. Доісторична.

Зітхнули ми обидва

— Що ж це ми — тільки удвох із тобою тепер на всій планеті? — розгублено кажу я. — А… а люди?

— Гм, — насупив ти брови. — Люди не люди, а гоміноїди якісь мусять бути. Спершу ж були рамапітеки, перші з приматів, що жили п'ятнадцять мільйонів років тому, потім австралопітеки, потім архантропи, тобто мавполюди, а тоді вже палеоантропи, тобто перші люди. Хто ж його зна, в який точно період ми втрапили. Хоч би не в той, коли жили гігантопітеки й мегантропи — сучасники архантропів, а може, й перших людей. Бо то дуже агресивний народ. Ворогували з першими людьми і навіть полювали на них за допомогою кам'яних знарядь.

— Ану тебе! — кажу я. — Ще бракує, щоб нами одразу поснідав якийсь гігантопітек… — я зітхнув. — А їсти, між іншим, хочеться страх!

— І мені, — кажеш ти.

— Оце б, — кажу, — зараз яєчню з ковбасою. Або котлетку І кави з молоком.

— Забудь, — кажеш ти. — На мільйони років забудь. Про все печене-варене і не думай навіть. Без вогню живемо Тільки як гриба якогось їстівного або ягоду знайдемо — те й наше. А сире м'ясо…

— Тс! — перебив я тебе раптом. Замовкли ми, прислухалися

Бо з хащі почулися якісь звуки, схожі на звіряче рикання.

— Жоро, що це? — пошепки питаю я

— Не знаю Звірюка якась, здається

— А що, як… шаблезубий тигр? — самими губами шепочу я. — Або печерний ведмідь їм вогню не треба. Вони м'ясо сире їдять

— Припини, — шепочеш ти, — паніку Вони таке м'ясо, як ти, в рота не візьмуть У них смак хороший.

Рикання начебто припинилося. Але серце все одно теленькає

— Жоро, — кажу я. — А нащо нам ця печера? Чого ми тут сидимо? Щоб справді печерного ведмедя дочекатися? Полізьмо краще на дерево. Хоч роздивимося, що і як Куди ми потрапили, що за місцевість…

— Полізьмо, — кажеш ти. — Тим більше, що люди в той час частіше по деревах лазили, ніж по землі ходили.

І ми подряпалися з тобою на густий-прегустий чи то баобаб, чи то банан, чи хто його зна що, словом, на якесь дивовижне, може, й зовсім не відоме науці допотопне палеозойське дерево

Дошкрябалися до гілляки, поряд із якою у товстелезному стовбурі дерева було величезне дупло

Раптом у дуплі щось заворушилося й відчайдушно заверещало-заплакало

Ми так і вклякли від несподіванки.

— Уа! Уа! Уа! — линуло з дупла Немовля

Двох думок бути не могло. Вусі часи й епохи в усіх народів в усіх кінцях землі немовлята кричали й кричать однаково.

Зазирнули ми в дупло Так і є

У купі зеленого мотлоху — чи то листя, чи то доісторичної трави — лежало, дриґало ніжками й плакало кумедне кучеряве немовля Чи то австралопітек, чи то архантроп — хто його зна.

— Бач! Лаявся, лаявся — долаявся! — кажеш ти. — Прародича нашого збудив. Як його тепер укоськати!

— Укоськаємо, — впевнено кажу я й починаю аакати, як це завжди усі роблять, заколисуючи немовлят. — Аа-аа-аа-а!. Аа-аа-аа-а!

А тоді ще й колискову затягнув, яку мені колись у дитинстві мати співала: