Всеволод Нестайко - Чарівний талісман (збірник)

Павло Максимович, повечерявши, сидів на ґанку і курив цигарку, задумливо дивлячись удалину. Раз у раз із рота його випахкували круглі кільця диму, чимось схожі на автомобільні колеса. Так, у всякому разі, здалося Семенові Семеновичу…

— Добридень, чи пак добривечір, сусіде! Добривечір, дорогий! — почав Семен Семенович, усміхаючись сонцесяйно і привітио.

— Вечір добрий, сусіде! — ґречно відповів Павло Максимович. — Як ся маєте?

— Та нічого, дякую… А ви?

— Спасибі, теж нічого…

— Ви знаєте, сусіде, — мовби між іншим сказав Семен Семенович. — Я завтра якраз їду в район, у фінвідділ. То можу заодно отого хлоп'ячого білета в ощадкасу завезти. Щоб часу не гаяти. Бо його ж іще у Київ на перевірку посилатимуть. Давайте!

Павло Максимович якось дивно глянув на Семена Семеновича і враз став червоний, як мак.

— Гм… — він опустив очі. насупив брови, потім знову пильно глянув на сусіду. — Гм… Не турбуйтеся, любий. Не турбуйтеся. Я мотоциклом із самого раночку завезу. Мені не важко…

— Та нащо ж, сусіде, власний бензин витрачати, як я на колгоспному «бобику»…

— А мені у район однак треба. У сільгосптехніку.

— Овва! Чого це раптом, сусіде?

— Того самого, сусіде, чого й вам у фінвідділ.

Запала напружена тиша.

— Вбачаю у вашій впертості, сусіде, прихований задум. — звузив очі Семен Семенович. — І я вбачаю. У вашій, сусіде, настирливості.

— Шкода, сусіде, шкода, що ви так говорите.

— І мені вельми жаль.

— Між іншим, якщо вже на те пішло, мушу, сусіде, нагадати, що. коли ото діти купляли цукерки і тітка Галя, продавщиця, дала їм на здачу лотерейного білета, то у спільних грошах мого сина було два карбованці, а вашого — карбованець з копійка ми. І пише тому, що мій син добрий і поступливий, білет узяв додому ваш син.

— Ну, знаєте, це. сусіде, смішно. При чому тут два карбованці і карбованець з копійками? Недобираю!

— А при тому, що два карбованці, вибачте, більше, ніж карбованець з копійками. Це у першому класі проходять. Шкода, що ви не добираєте.

— Але білет коштує п'ятдесят копійок. І на карбованець з копійками можна купити не один навіть, а принаймні, вибачте, два білети. Це теж проходять у першому класі.

Знову запала хвилинна мовчанка.

— Так не дасте?

— Був би дурний, якби дав.

— Нзвпаки, сусіде, навпаки… Був би розумний. Ех! Скільки живу поряд з вами і не знав, що ви, пробачте, такий!

— Це я. значить, такий?! Я?! Це я. значить, прийшов до вас і почав вициганювати білет! Ха! Ну, красиво! Кра-си-во!.. Ви. сусіде…

— Це… це не я. сусіде, а ви. сусіде… Ви! Ви! — аж захлинувся Семен Семенович.

— Що?.. Що?.. — Павло Максимович звузив очі. — Ви. здається, хочете щось сказати!.. Ну. кажіть, кажіть!

— Хай вам ваш Бровко скаже! Я такого говорити не вмію…

Вони вже не говорили, а кричали.

Бровко, почувши, що хазяїн підвищив голос, і собі люто загавкав на Семена Семеновича.

Бамбури принишкли.

Ще вчора гаряче вітали вони сусідів з виграшем і співали «Розпрягайте, хлопці, коні…», а зараз, почувши сварку, вже стиха хихикали.

І не подумайте, будь ласка, що у нас на Бамбурах живуть люди погані, недоброзичливі. Ні! Усі гарні люди. Тільки ви ж знаєте, як розвинене в нашого народу почуття гумору. І це почуття ну просто примушувало у даний момент хихотіти. Не можна було втриматися.

Хлопці саме сиділи у Цигановому садку і їли яблука.

Хвилину тому вони жваво обговорювали маршрут першої подорожі на власному «Запорожці».

Сашко Циган наполягав на південному варіанті: Херсон — Одеса — Крим. Марусик схилявся до західного: Львів — Ужгород — Закарпаття. А Журавель одстоював східний: Урал — Сибір — Владивосток.

Тепер вони примовкли і, затамувавши подих, слухали батьків. Слухали, опустивши очі. не наважуючись глянути один на одного.

Марусик зітхнув і поклав надкушене яблуко на траву.

Журавель повагався і теж поклав, хоч то вже був недогризок, а не яблуко.

Сашко Циган густо почервонів і закусив губу.

У пригніченому мовчанні вислухали вони всю розмову до кінця.

— Ну. я піду. — не підводячи очей, тихо сказав Марусик.

— Ы я… — зітхнув Журавель.

Сашко Циган мовчки одвернувся.

У Семена Семеновича були білі очі й темні плями на обличчі.

— Щоб… щоб… щоб ти більше не смів водитися з тим Циганчуком! Чуєш! — затинаючись вигукну в він. побачивши сина.

У Марусика дрібно затремтіло підборіддя, він хотів щось сказати, але не зміг, захлинувся і голосно заплакав.

— От-от! Тільки й вмієш рюмсати! — як чайник кипів Семен Семенович. — Кожен може тебе обдурити. Ніколи, ніколи з тебе нічого не вийде! Нічого в житті ти не досягнеш. Нічого ніколи не матимеш Проживеш, як той горох при дорозі. Хто не йде. той скубне.