Всеволод Нестайко - Чарівний талісман (збірник)

Бо відбулася німа сцена. Яку гоголівському «Ревізорі».

Особливо був вражений Семен Семенович. Так би мовити, професійно вражений. Його, як і всіх бухгалтерів світу, фінансово-матеріальні питання хвилювали надзвичайно гостро, до глибини душі.

І коли він потім звіряв білет з таблицею, на його носі і на рум’яних щоках від хвилювання виступили дрібні крапельки поту.

Жінки тільки сплескували руками і ойкали.

А Журавлева мати Катерина Іванівна навіть пустила сльозу.

— Я думаю, таку річ треба відзначити. — рішуче сказав Павло Максимович. — Ану, жінко, біжи в льох, тягни все, що є. А я стола надвір винесу.

І завирувало все навколо. З усіх трьох льохів потяглися до столу наїдки. Не минуло й кількох хвилин, як усі Бамбури вже знали про щасливу новину.

Довелося виносити ще два столи…

Стільки добрих слів і побажань хлопці не чули за все своє не дуже багате на добрі слова хлоп’яче життя. До пізньої ночі співали Бамбури на подвір'ї у бригадира. Особливо часто заводили «Розпрягайте, хлопці, коні»…

Причому співали її у новому, так би мовити, актуальному, злободенному на сьогодні варіанті:

— Ви жтільки. хлопці, той… глядіть, обережно їздіть, шалапути… А то…

— Ага-га. Бо ондо у Васюківці один на «Жигулях» новеньких у кювет угнався… В одну мить новенькі «Жигулі» у старенькі обернулися…

— А з Дідівщини хлопець «Москвичем» КрАЗа вирішив протаранити. Так од того «Москвича», вірите, тільки підфарник лишився…

— …А я піду-гу в лоте-ге-рею-у-у «Запорожця»-га виграва-ать…

На землю опустилася ніч. Порозходилися по хатах Бамбури. Поснули втомлені від переживань хлопці. Поснули й батьки.

Тільки Бровко сидів біля будки, дивився на зоряне небо, про щось думав і раз у раз зітхав. Щось неспокійно було в нього н а серці…

А коли сонечко знову усміхнулося на наші Гарбузяни. то воно побачило, що Семен Семенович Байда, колгоспний бухгалтер, розмовляє із своїм заспаним сином Марусиком.

— Ти не думай нічого, синку, — надаючи своєму голосові якнайбільшої лагідності, говорив Семен Семенович. — Просто мені цікаво. Як там було з тим лотерейним білетом? Подробиці деякі…

— Та я вже не пам'ятаю, тату, подробиць. — розплющивши тільки одне око, сонно бурмотів Марусик.

— А ти згадай, синку, згадай. Що ви купували? Коли? Почім? Хто платив гроші?

— А яка різниця? Ну… ну… цукерки купляли. І лимонад. На свята це було. Травневі, здається.

— А гроші? Г роші чиї були?

— Спільні гроші. Трохи моїх. Ти мені перед святами дав. Пам'ятаєш? Трохи Циганових. Журавля трохи.

— А скільки, скільки чиїх? Згадай, синку.

— Та… та хіба це важливо? Хіба це має значення?

— Просто цікаво. Пригадай, пригадай.

— Ну… Моїх два карбованці, здається… Циганових, здається, карбованець з копійками. А Журавлевих копійок, мабуть, сорок…

— О! Ясно. Я ж добре пам'ятаю, що дав тобі тоді два карбованці. Ясно! Ну, йди, синку, йди! Досипай. Вибач, що збудив. Іди!

— А… а нащо тобі це?

— Просто цікаво. Йди!

І сонний Марусик, не дуже щось тямлячи, впав на подушку й одразу заснув.

Відомо, що на другий день після опублікування таблиці в ощадкасу нічого ще й потикатися. Тим паче, ощадкаси у селі не було. Ощадкаса була в районі. Семен Семенович не хвилювався. Спокійно пішов на роботу.

Чим займалися у той день наші герої, переповідати не буду. Тим паче, що нічим особливим вони не займалися. Ходили, тинялися по Бамбурах, намагаючись нікого не зустріти з односельців. Бо їм уже набридло розказувати про свій виграш і показувати щасливий білет. Та й показувати, чесно кажучи, було нічого. Павло Максимович ще вчора забрав у сина білет і сховав. Щоб ненароком не загубився.

Отже, залишмо на якийсь час юне покоління і надамо слово їхнім батькам. Бо саме вони у той день (а точніше, вечір) стали головними дійовими особами.

Після вечері Семен Семенович глянув виразно на дружину.

Вона мовчки підбадьорливо кивнула.

Семен Семенович рішуче кахикнув і попрямував до Непорожніх.