Ґаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

— Коли я плавав, були охочі залякати мене подібними брехнями. Та я в це не вірю, — вів Легрі далі. — Це все вигадки хворобливої уяви.

Кассі мовчала, лише поблискувала на нього зі свого темного кутка тим вогником у очах, від якого Легрі завжди ставало моторошно.

— Сама подумай, що там може бути на горищі? Пацюки, кажани… Ну, ще вітер гуляє. Пацюки іноді зчиняють такий тарарам, наче там слони гарцюють… Я пригадую, що вони витворяли у нас у трюмі. А вітер! Тут великий простір для фантазій!

Кассі розуміла, що своїм загадковим виглядом зводить Легрі з глузду, і навмисно продовжувала мовчати, поїдаючи його поглядом.

— Ну чому ти мовчиш? — не витримав Легрі, — Скажи хоч слово!

— Скажу, коли просиш. Так от, хіба можуть пацюки відчиняти двері, замкнені на ключ і підперті кріслом? А спускатися сходами з горища? — заговорила Кассі притишеним голосом. — А потім підкрадатися до ліжка… Дедалі ближче, ближче… І торкатися тебе рукою… Ось так! — І Кассі торкнулася своєю холодною, як лід, долонею до його руки.

Легрі відсмикнув руку і увесь аж стрепенувся.

— Що ти верзеш?! Такого не може бути!

— Звісно, не може! Я хіба казала, що це було? — мовила Кассі зі зневажливою усмішкою.

— Кассі… Зізнавайся негайно: ти щось бачила?

— Нічого у мене не питай. Просто переночуй у моїй колишній спальні й дізнаєшся усе сам, якщо вже ти такий безстрашний герой!

— Воно що, спускається із горища?

— «Воно»? Що ти маєш на увазі?

— Та ти сама щойно сказала…

— Нічого я не казала! — перервала його Кассі.

— Я сам усе перевірю! Цієї ж ночі. Заряджу пістолети і…

— От і перевір! — сказала Кассі. — Лягай спати у моїй кімнаті, стріляй у темряву… А я подивлюся, чим це все скінчиться.

Легрі тупнув ногою і брутально вилаявся.

— Не треба лихословити, — сказала Кассі, — хто його знає, хто може це почути й прийняти на свій рахунок… Ану цить! Що це?

— Що? — прошепотів Легрі, тремтячи від голови до п’ят.

Старий голландський годинник, який стояв у одному з кутків, пробив дванадцять разів.

Легрі чув це щодня і щогодини. Чому ж тепер він закляк, охоплений жахом. А Кассі не зводила з нього злостивого погляду і вголос лічила удари. Коли вибило дванадцять, вона сказала:

— О, північ! Зараз почнеться… — Кассі підійшла до дверей, відчинила їх і завмерла на порозі, прислухаючись. — Ось, ось!.. Що це?

Легрі взяв підсвічника, запалив свічку і підійшов до дверей.

— Це вітер, — пробурмотав він. — Чуєш, як завиває?

— Ходи-но сюди, Саймоне, — прошепотіла Кассі, беручи його за руку і заманюючи за собою до сходів на горище. — А це що таке, як ти гадаєш? Ось, слухай.

Десь нагорі пролунав пронизливий зойк. У Легрі затремтіли коліна. Він аж сполотнів із жаху.

— Де там твої пістолети? — глузувала Кассі. — Треба ж колись з’ясувати, що там відбувається! Піднімися нагору, дивись, яка нагода випала!

— Я нікуди не піду, — заявив Легрі.

— Але ж привидів не буває, чи не так? Чого ж ти боїшся? Ходімо! — Кассі швидко побігла сходами нагору і засміялася, дивлячись зверху на Легрі. — То ти ідеш?

— Ти, чортова донько! — крикнув він. — Ану негайно повертайся, відьмо! Не смій туди ходити!

Але Кассі реготала, як божевільна, і ступала все вище і вище. Ось вона відчинила двері на горище. Протяг загасив свічку, яку ніс Легрі, а за вітром полинув моторошний крик і зойк…

Легрі, перелякавшись, утік до вітальні. Кассі поволі пішла за ним. Він побачив, що вона бліда, але спокійна і байдужа.

— Сподіваюсь, інших доказів не потребуєш? — мовила вона.

— Прокляття на твою голову, Кассі! — пошепки сказав Легрі.

— Чому ти мене проклинаєш? Я лише піднялася і зачинила двері… І все таки, Саймоне, що це діється у нас на горищі?

— Припини про це говорити! — лютував Легрі.

— Домовились. Але я більше в тій кімнаті не спатиму.

Кассі була спостережливою, а погода у тих краях піддавалася прогнозуванню. Кассі зранку помітила, що до вечора назріє буря. Вона ще вдень піднялася на горище і відчинила віконце. Коли ж увечері вона відчинила двері — протяг, звичайно ж, загасив свічку. А дикі звуки видавала Емілі, яка була спільницею Кассі у цій вигадці. Ось і вся розгадка. Кожен, хто здатний мислити тверезо, розгадав би її, але не такий забобонний боягуз, як Легрі.

Упродовж тижня Кассі подібними хитрощами так настрахала Легрі, що він скоріше добровільно поліз би у клітку до голодного лева, ніж попхався би на горище з’ясовувати, що там таке. А вона тим часом щоночі преспокійно зносила туди їжу і одяг. Ось уже все було готове для втечі. Тепер треба було лише дочекатися зручного випадку і здійснити задум.