Ґаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

— А на чию поміч нам розраховувати? Могила — наш порятунок. Тут так: або я його вб’ю, або він угробить усіх нас, ще й нових докупить… — виправдовувалася Кассі. — Дикий звір — і той має житло: ведмідь — барлогу, птаха — гніздо. Навіть плазуни мають прихисток. А для нас на цій землі місця немає. Собаки візьмуть слід і на болотах… Усе проти нас! Куди ж нам бігти?

Том довго мовчав, а потім сказав їй:

— Він живий — той, хто порятував Давида від левової пащі, хто не дав спалити немовлят у печах, хто ходив по воді і втихомирював вітри… Цей чудотворець допоможе й вам! Спробуйте, місіс Кассі. Я молитимусь за вас.

Часто так буває, що ми відкидаємо якусь думку, як камінь з поля, та за інших обставин, донесена до нашого розуму кимось або чимось, ця сама думка починає блищати, як діамант, і стає нашою надією.

Кассі дуже часто обдумувала можливість втечі, але щоразу відмовлялася від таких мрій, вважаючи їх нездійсненними і безнадійними. Під час розмови із Томом у неї в голові зародився простий і надійний план, який вона до подробиць продумала за лічені хвилини. Жінка загорілася надією і шепнула Томові:

— Дякую за пораду, Томе. Я таки спробую.

— Нехай береже вас Бог! — щиро поблагословив її Том.

Настав час зазирнути на горище будинку Легрі. Воно було таке ж, як і всі горища старих будинків: товстий шар пилюки, завіси із павутиння і безладно розкиданий мотлох. Сім’я, яка жила тут раніше, мала багато красивих меблів та інших предметів інтер’єру, але забрати із собою всього не змогла, і те, що залишилося, досі зберігалося у нежилих кімнатах і на горищі. Під однією стіною горища стояла пара величезних ящиків, у яких сюди колись транспортували меблі. Через крихітне віконце із тьмяним склом пробивалося слабке світло, та все ж можна було зазирнути і побачити стільці з високими спинками і столи, які колись не лише припадали пилом. Тут було незатишно і навіть моторошно. Ці відчуття підігрівалися поганою славою, якої зажило горище серед забобонних негрів. Коротше кажучи, це було таємниче місце, а таємничі місця зазвичай густо обростають усілякими небилицями. Ось одна з них, про яку перешіптувалися негри у своєму селищі під покровом ночі.

Декілька років тому Легрі замкнув там одну непокірну негритянку. Що там відбувалося, не знав ніхто. Але через місяць нещасну жінку винесли звідти вже мертвою і поквапом поховали. Відтоді усім вчувалося, що з горища долинає груба лайка, звуки ударів, прокляття, а між ними — стогони і зойки.

Якось Легрі почув про ці плітки і пригрозив: хто першим відкриє рота і верзтиме всілякі нісенітниці про горище, матиме змогу розгадати його таємниці — посидить там із тиждень на ланцюзі, як пес. Ніхто не хотів на власній шкурі дізнаватися правду, тож негри замовкли, але горище так і доживатиме свого віку в неласці. Негри обминали десятою дорогою не лише сходи, які до нього вели, але й сіни.

Сам господар також побоювався наближатися до горища, бо був забобонний ще більше, ніж його негри. Кассі мов осінило: вона вирішила скористатися слабкістю Легрі, подумавши, що це може допомогти врятуватися їй самій і Емілі, її товаришці по нещастю.

Спальня Кассі була розміщена якраз під горищем. І ось, не довго думаючи і не порадившись із господарем Кассі надумала перебратися до іншої кімнати, з протилежного боку будинку. Вона вибрала момент, коли господар поїде з дому і наказала слугам переселити її. Слуги тягали її речі й меблі, в домі зчинився тарарам, і коли це все було саме у розпалі, Легрі повернувся додому.

— Гей, Кассі! — крикнув він. — Що тут за погром?

— Нічого такого. Просто я хочу змінити кімнату, ось і все, — відрізала вона.

— Дозволь поцікавитися — з якого б це дива?

— Просто так.

— Брешеш, негіднице! Кажи, що ти замислила!

— Просто я хочу спокійно спати уночі.

— А хто тобі заважає?

— Ну… Ти сам попросив, тож слухай.

— Кажи, паскудо! — бризкаючи слиною, верескнув Легрі.

— Тебе це все, мабуть, сну б не позбавило, а ось мені не спиться… — таємниче почала Кассі. — Щоночі над головою якась метушня — чи то хтось по підлозі валяється, та ще й стогне… І так аж до ранку.