Ґаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

Якось уранці Легрі збирався в дорогу — хотів навідатися у сусіднє місто. Він сідав на коня, а Сембо проводжав його.

— Що це таке із Томом? — запитав Легрі. — То він ходив, як тіло без душі, а тепер, дивися, ожив… Наче підмінили!

— Сам не знаю, господарю. Може, надумав утікати?

— Хай-но лишень спробує! — злісно усміхнувся Легрі. — Хотів би я на це подивитися… А ти, Сембо?

— Га-га-га! — розреготався наглядач. — Нехай, нехай спробує! Утекти все одно не зможе, зате нам яка потіха! Він же буде грузнути в болоті, продиратися крізь чагарники, захищатися від собак… Досі смішно згадувати, як тікала Моллі. Я вже думав, що собаки із неї ганчірки пороблять. Досі мічена зубами наших песиків. Ги-ги-ги!

— Вона із цими мітками і в могилу ляже! — вдоволено крекнув Легрі. — Але ти все одно ґав не лови, Сембо, бо як втече, то й твоя шкура це надовго запам’ятає.

— Не хвилюйтеся, господарю! Він тільки одною ногою за межу стане — ми його впіймаємо, а тоді… Га-га-га!

— Дивись мені, — сказав Легрі й поскакав геть.

Коли Легрі повернувся, було вже темно. Він вирішив заїхати у невільницьке селище, щоб перевірити, чи усе там гаразд.

Ніч була ясна, місячна. Навіть тіні дерев було видно на землі. У селищі було тихо і на фоні цієї тиші звучав чоловічий голос. Це було так незвично для цього місця, що Легрі зупинив коня і прислухався. Він упізнав цей голос — це Том співав:

«Ти бач, якої він заспівав!», — сердито подумав Легрі. — «Треба його поставити на місце», — і він, під’їжджаючи до Тома, замахнувся на нього батогом.

— Агов, негре вошивий! Ніч надворі, а ти тут іншим неграм спати не даєш своїми пісеньками. Стули свого писка і шуруй спати!

— Слухаюся, господарю, — спокійно відповів Том, підводячись із землі.

Така спокійна покірність Легрі просто розлютила. Він наступав просто на невільника і щосили бив його батогом куди попало.

— На, маєш, скотино! Буде він мені тут із себе святого корчити!

Томові було боляче, але він залишався спокійним. Легрі зрозумів, що цього негра залякати йому не вдасться ніколи. Деспотичний господар аж здригнувся від цієї думки і круто повернув коня, а раб покірно пішов зализувати рани до своєї халабуди.

Хто з них у цей момент був більш нещасним — побитий хворий раб чи здоровий владний господар? Легрі раптом подумав, що між ним і його жертвою стоїть Бог — інакшого пояснення Томової терпеливості він не знаходив. Цей покірний, скромний раб своїм мовчанням і незворушністю будив у ньому диявола, який запитав колись Божого сина: «Хто ти такий, Ісусе Назарянине, що випробовуєш нас дочасно?»

Том заспокоївся, але не збайдужів. Навпаки, він ще більше почав піклуватися про своїх товаришів, використовуючи кожну, навіть найменшу нагоду, щоб підбадьорити їх, допомогти чимось, поділитися своєю вірою. Він робив це дорогою на поле і з поля, іноді під час роботи, за вечерею… Спочатку ці жалюгідні істоти, які майже втратили людську подобу, не розуміли Тома. Але минали дні, тижні і місяці, і ця людина завоювала повагу і любов у своєму оточенні. Чи не диво, до них повернулися людські почуття! Як же йому це вдалося, незрозумілому мовчуну? Він просто жив так, як відчував: завжди був готовий допомогти, нічого не вимагаючи взамін, вдовольнявся найменшим і навіть тим найменшим ділився радо. Він поступався своєю ковдрою хворим жінкам у холодні ночі, підкладав бавовну у кошики тим, кому вони здавалися бездонними, не переймаючись, що його власний кошик буде напівпорожнім. Така послідовно жертовна Томова поведінка, чи то пак такий його стиль життя поволі зробили своє: ним захоплювалися, як вождем.

Коли сезон збору бавовни минув, невільникам знову дозволили не працювати по неділях. Багато жінок і чоловіків приходили до Тома, як до священика, щоб почути слово Боже. Він зачитував їм фрази із Біблії, більшість яких цитував по пам’яті. Якби не заборона Легрі, то тут, у селищі, утворилася б християнська церква із молитвами і співанням гімнів. Проповідник був, парафіяни теж, от тільки сам Бог тут був заборонений. За такі молитовні зібрання Легрі карав суворо, тож слово Боже ширилося з уст в уста, від серця до серця. Неможливо висловити радість, яку відчували ці зачерствілі серця, дізнаючись про Христа-спасителя і про Царство Небесне. Місіонери стверджують, що представники негритянської раси найбільш сприйнятливі до християнського вчення.