Рафаелло Джованьйолі - Спартак

Яким було рішення сенаторів, залишилося таємницею, відомо було лише те, що вночі того дня, коли відбулося засідання, консул Марк Теренцій Варрон Лукулл у супроводі деяких слуг, без знаків розрізнення й лікторів, як приватна особа, виїхав верхи через Есквілинські ворота й поскакав Пренестинським шляхом.

Через місяць після бою під Фунді Спартак зі своїм військом розташувався біля Венусія і зайнявся навчанням двох легіонів, один із яких складався з фракійців, а другий — з галлів. Понад десять тисяч рабів цих двох національностей зібралося за місяць із апулійських міст у таборі гладіаторів. Близько полудня Спартаку доповіли про прибуття в табір посла римського сенату.

— О, клянуся блискавками Юпітера! — вигукнув Спартак, і очі його засяяли радістю. — Невже так низько впала латинська гордовитість, що римський сенат зважився почати переговори з мерзенним гладіатором?

А за мить додав:

— О, клянуся великими богами Олімпу, мабуть, я таки зробив у своєму житті чимало важливих і доблесних справ, якщо вони вдостоїли мене такої честі й дали змогу відчути таке задоволення!

І він накинув на плечі свій плащ темного кольору — імператорські атрибути він надягав тільки в урочисті дні, щоб зробити приємність своїм легіонам.

— А тепер накажіть привести сюди цього римського посла.

Посол прибув на преторський майданчик у супроводі чотирьох своїх слуг. Відповідно до звичаю, на очах у них були пов'язки, за ними йшли гладіатори, що вказували їм шлях.

— Тепер, римлянине, ти перебуваєш на території нашого табору, перед нашим вождем, — сказав декан, звертаючись до людини, що називала себе послом.

— Привіт тобі, Спартаку, — упевнено вимовив римлянин. Він зробив привітальний жест, сповнений достоїнства й спрямований у той бік, куди він був звернений обличчям й де, як він припускав, перебував Спартак.

— Привіт і тобі, — відповів Спартак.

— Мені треба з тобою поговорити віч-на-віч, — додав посол.

— Ми залишимося з тобою наодинці, — відповів Спартак. І, звернувшись до декана й солдатів, які супроводжували п'ятьох римлян, сказав:

— Відведіть їх у сусідній намет, зніміть пов'язки з очей і нагодуйте.

Коли декан, гладіатори й супутники посла вийшли, Спартак підійшов до римлянина, розв'язав пов'язку з очей і, вказуючи рукою на дерев'яну лаву, вимовив:

— Сідай, ти можеш тепер безперешкодно розглядати й вивчати табір мерзенних і ницих гладіаторів.

Спартак теж сів. Він не зводив очей з присланого римського патриція. Про те, що це був патрицій, свідчила його облямована пурпуровою смугою ангустиклава.

Щойно фракієць зняв з очей посла пов'язку, він заходився уважно розглядати ватажка гладіаторів.

Обидва мовчали, роздивляючись один одного. Спартак заговорив першим:

— Сідай же. Щоправда, ця лава нітрохи не схожа на курульне крісло, до якого ти звик, але сидіти на ній тобі буде зручніше, ніж стояти.

— Дякую тобі від щирого серця, о Спартаку, за твою люб'язність, — відповів патрицій, сідаючи напроти гладіатора.

Римлянин розглядав величезний табір, що постав перед його очима. З висоти Преторія табір був весь як на долоні. Посол не міг стримати вигуку здивування й захоплення.

— Клянуся дванадцятьма богами Згоди, я ніколи ще не бачив такого табору.

Тільки табір Гая Марія під Акве Секстіле, можливо, міг до нього дорівнятися!

— О, — відповів з гіркою іронією Спартак, — це був римський табір, а ми лише не варті уваги гладіатори.

— Я прийшов до тебе не для того, щоб сваритися. Не для того, щоб ображати тебе й вислухувати від тебе образи, — з гідністю відповів римлянин. — Залиш, о Спартаку іронію, я справді вражений.

І він замовк. Довго очима досвідченого, старого солдата розглядав він облаштування табору. Потім, повернувшись до Спартака, сказав:

— Клянуся Геркулесом, Спартаку, ти не був народжений для того, щоб бути гладіатором.

— Ні я, ні шістдесят тисяч знедолених, що перебувають у цьому таборі, ні мільйони рівних вам людей, яких ви силоміць перетворили на рабів, не були народжені, щоб стати рабами собі подібних.

— Раби були завжди, — відповів посол і, ніби на знак співчуття, похитав головою, — відтоді як людина підняла меча, щоб зарізати свого ближнього. Людина людині звір за своєю природою, за своїм характером. Вір мені, Спартаку твої мрії— рожеві марення шляхетної душі: такий закон людської природи. Повинні існувати вільні й раби, так було й так буде завжди.

— Ні, не завжди існував цей ганебний поділ, — з запалом вимовив Спартак. — Він почався з того дня, коли земля перестала приносити плоди своїм мешканцям, відтоді, коли хлібороб перестав обробляти землю, на якій народився і яка повинна була годувати його, відтоді, коли справедливість, що жила серед селян, покинула поля, цей свій останній притулок, і вийшла на Олімп. Саме тоді й виникли непомірні апетити, нестримні пристрасті, розкіш, війни, винищування…