Рафаелло Джованьйолі - Спартак

Жестом правої руки Спартак наказав консулові вийти.

Консул Варрон Лукулл із достоїнством загорнувся у свою тогу і, йдучи, сказав:

— Побачимося на полі битви.

— Хай допустять це боги… тільки в це я не вірю…

І коли Теренцій пішов дорогою, що йшла нижче Преторія, Спартак окликнув його й сказав:

— Вислухай мене, римський консуле… Мені відомо, що деякі з моїх солдатів, які потрапили у ваші руки під час цієї війни, були всі розп'яті, і я бачу, що ви, римляни, не визнаєте за нами, гладіаторами, людських прав. Тож я попереджаю тебе: якщо через двадцять днів я не отримаю тут, у моєму таборі, зброю і збрую, які мені потрібні, чотири тисячі ваших солдатів, що потрапили до мене в полон під Фунді, також будуть розіп'яті нами.

— Як?.. Ти посмієш?.. — вимовив консул, сполотнівши від гніву.

— Усе дозволено стосовно таких людей, як ви, для яких немає нічого святого, немає нічого, до чого б вони відчували повагу… Безчестя за безчестя, убивство за вбивство, різанина за різанину — от як з вами треба чинити. Іди!

І він наказав консулові вийти.

На заклик Спартака прибігли декан і гладіатори, що раніше супроводжували посла і його слуг. Фракієць наказав їм провести римлян до воріт табору.

Залишившись наодинці, Спартак довго ходив своїм наметом, занурений у найпохмуріші й найсумніші думки. Він був дуже схвильований.

Невдовзі він покликав до себе Крікса, Граніка й Еномая, аби повідомити їм про відвідування табору Теренцієм Варроном Лукуллом, про пропозиції, зроблені ним, за винятком тих, які стосувалися його таємниці — любові до Валерії. Товариші схвалили дії свого ватажка, вони захоплювалися шляхетністю душі Спартака і його великодушним самозреченням. Вони пішли від нього, сповнені ще більшої любові й поваги до свого хороброго побратима й полководця.

Спартак пішов у свій намет, коли вже почало темніти. Знявши із себе панцир і зброю, які носив весь день не знімаючи, Спартак ліг і довго крутився, важко зітхаючи. Заснув він дуже пізно, забувши загасити світильник з обпаленої глини, у якому ще тьмянів ґніт.

Він проспав години зо дві, стискаючи уві сні медальйон, подарований йому Валерією, який завжди носив на шиї, як раптом його розбудив тривалий, палкий поцілунок у губи. Він прокинувся, сів на ліжку й, повернувши голову у той бік, звідки йому почулося уривчасте дихання, вигукнув:

— Хто це?.. Хто тут?..

Біля його ложа стояла на колінах красуня Евтибіда. Її густе руде волосся було розпущене по плечах і розметалося по білосніжних грудях. Вона наче в молитві склала свої маленькі руки, прошепотівши:

— Пожалій, пожалій мене… Спартаку, я вмираю від кохання до тебе!

— Евтибідо! — вигукнув вражений ватажок гладіаторів, стискаючи в руці медальйон. — Ти, ти тут?.. Навіщо?..

— Багато ночей, — вимовила тихо дівчина, що тремтіла, немов листок, — от у цьому куті, — і вона вказала рукою на кут, — я чекаю, поки ти заснеш, потім стаю на коліна біля твого ложа, споглядаючи обличчя твоє, таке велично прекрасне. Я схиляюся перед тобою й плачу в тиші, бо я обожнюю тебе, Спартаку, вклоняюся тобі, як вклоняються богам. Вже п'ять довгих, нескінченних, як вічність, років, я люблю тебе без надії, як божевільна, як одержима, відкинута тобою. Дарма намагалася я вигнати твій образ із моєї пам'яті… Він урізався в неї вогненними письменами. Дарма намагалася втихомирити свою велику пристрасть, я хотіла потопити її у вині, в утіхах, у розгульних оргіях… Я марно шукала спокою, уникаючи тих місць, де могла побачити тебе, але й у Греції ти був переді мною. Навіть місця, де я народилася, навіть спогади безневинної юності моєї, звук рідної мені мови — ніщо, ніщо не могло вигнати тебе з мого серця… Я люблю тебе, я люблю тебе, Спартаку, і любов мою не в змозі висловити людська мова… Сила моєї любові така велика, що вона кинула до твоїх ніг таку жінку, як я, біля ніг якої були найкращі чоловіки Рима! О, зглянься наді мною, не відштовхуй мене, я буду твоєю служницею, рабинею… тільки не відштовхуй мене, молю тебе. Якщо ти знову відкинеш мене, то змусиш мене зважитися на все… Навіть на найжахливіші, найстрашніші злочини!

Так схвильовано молила закохана дівчина. Вона схопила руку Спартака й вкривала її палкими поцілунками. Від цього нестримного потоку слів і поцілунків, чуттєвих і запальних, обличчя Спартака то спалахувало, то ставало біліше за полотно, його тіло тремтіло, і тоді він стискав у руці медальйон, у якому було волосся Валерії й Постумії. Тільки цей амулет давав йому силу встояти проти чарів красуні-грекині.